Ці кілька днів удома відкрили мені очі на речі, яких я раніше не помічала через постійну біганину. Я диву даюся, дивлячись на свою бабусю. Жінці 85 років! А вона сама досі порається по господарству, має чималий город, де кожна грядка виполота рівненько, як за лінійкою. Тримає курей, сама готує обіди, сама прибирає в хаті, сама в магазин на інший кінець селища ходить, спираючись на ціпочок. Донька моя, звісно, їй допомагає теж. Надійка з чоловіком приїздять на вихідні, привозять продукти, роблять важку роботу в саду чи на городі. Але з усіма основними, щоденними справами бабуся справляється сама. Вона не може сидіти склавши руки. Одного дня я вирішила зварити борщ і почала чистити буряк. Бабуся сіла поруч на стільчику. — Бабусю, — сказала я, розглядаючи її зморщені, але такі рідні руки. — Ви б відпочивали більше. Навіщо вам той город? Ми ж тепер гроші маємо, все купити можемо. Навіщо ці кури, ця важка праця щодня? Вона тихо посміхнулася, поправила хустинку й лагідно відповіла: — Е ні, доню. Поки людина рухається — вона живе. Земля — вона силу дає. Мені приємно вийти зранку, подивитися, як усе росте. А кури — то ж домашнє яйце, Надійці в місто передаю, їм корисно. Ти за мене не переживай, мені в радість
Я б не їхала на заробітки, якби не складна ситуація, яка мене спіткала. Чоловік після 12 років шлюбу пішов до іншої, навіть переїхав з нашого селища, аліменти не платив. Нашій спільній доньці тоді було 11 років. Я залишилася сама: з дитиною на руках і без роботи. Довго не думаючи, я зібралася і поїхала на заробітки … Читати далі