— Досить, — тихо промовив хтось із-за хвіртки, і двір вмить стих. Люди насторожено обернулися, ніби чекали на розв’язку. — Не робіть цього, — додав голос, твердий і спокійний. Перед усіма стояв сусід — пан Михайло. Чоловік під шістдесят, із сивиною на скронях і лагідним, але незламним поглядом. Жив через два будинки, тримався непомітно, проте … Читати далі
— Тату, чому ми зупинилися посеред заметілі? — тихо спитала Марічка ззаду. Я відчинив дверцята, вдихнув крижане повітря й усміхнувся сам до себе: іноді достатньо просто пригальмувати й подати руку допомоги. Я ще не знав, що цей короткий жест на узбіччі переверне все моє життя. А вже за тиждень мій звичний ранок розсиплеться на дрібні … Читати далі
Він застиг біля хвіртки. Обличчя суворе, а в очах — тривожний вогник. Здавалося, варто йому лише ступити — і крихкий мир між ним та цим малим світом розсиплеться. — Заходь, — нарешті промовила Варька; голос рівний, та непохитний. Щойно він переступив поріг, село знову загулило. Один побіг до клубу, інший — до крамниці, понісши новину. … Читати далі
— Він точно повернеться? — стиха спитав Матвій, проводжаючи поглядом сіру іномарку, що щезала за ранковим поворотом. — Повернеться, — відповіла Ганна Сергіївна, та в її голосі чувся ледь вловимий неспокій. Колеса захуркотіли далі дорогою, і хлопчикові лишилося тільки одне — чекати. Щоб не давати Матвієві поринути в тривожні думки, Ганна Сергіївна відразу знайшла йому … Читати далі
— Дивись, знову удвох під кленом переховуються, — усміхнулась сусідка, витираючи руки об фартух. — От скажи, це доля чи просто дитяча звичка — весь час триматися поруч? — Побачиш, — відказав її чоловік, — з таких звичок іноді виростає найміцніша любов. А іноді — сердечний біль. Хто його знає, що їм написано. У тихому … Читати далі
«У нашому домі слуги разом із родиною не вечеряють». Я тільки-но присіла, як її різкий поштовх прибив мене до краю столу — потекла гаряча кров, і я зрозуміла: втрачаю дитину. Я потягнулася по телефон, щоб викликати поліцію, та чоловік вихопив апарат і жбурнув у кут: «Я адвокат. Ти ніколи нічого не доведеш». Я спокійно зустріла … Читати далі
— Мамо, з прийдешнім, — прошепотів він, ковзаючи не своєю карткою по терміналу. Писк апарата розрізав тишу так, ніби це не його рука тільки-но дістала гаманець із чужої сумки. Вона, притискаючись до скла вітрини, стежила, як оксамитова коробочка обіймає браслет із синіми камінцями, а він навіть не зиркнув у її бік. Олег витягнув картку з … Читати далі
— Чого застигла? Живіт уже порожній — отже, час братися до хатніх справ. Підлога сама себе не вимиє, — кинув він тоном, наче вручає мені Нобеля за здатність знов узятися за швабру. Я завмерла посеред розвалу. І це не фігура мови. Справжній гармидер: брудний посуд, порожній холодильник, липка підлога. На балконі в куті перекошена сушарка, … Читати далі
— Троє одразу?.. Валентино Миколаївно, та ви ж справжня богатирка! Усі троє — здорові: хлопчик і дві дівчинки. Чисте диво, чесне слово. — Я лише мама, — всміхнулася я крізь туман у голові, намагаючись вкласти в свідомість усе, що встигло статися за останні вісімнадцять годин. Це справді було диво — і водночас джерело тихої тривоги. … Читати далі
— Родю, мені якось недобре… — Галя, щойно вони переступили поріг санаторного номеру, схопилася за живіт. — Це все через той твій вокзальний чебурек! Вона кинула валізу біля дверей і кулею зникла у вбиральні. — Та це ж ти бурчала: «Зараз з’їм хоч що-небудь, бо помру з голоду!» Я винний, що, крім чебуреків, там нічого … Читати далі