— Родю, мені якось недобре… — Галя, щойно вони переступили поріг санаторного номеру, схопилася за живіт. — Це все через той твій вокзальний чебурек! Вона кинула валізу біля дверей і кулею зникла у вбиральні. — Та це ж ти бурчала: «Зараз з’їм хоч що-небудь, бо помру з голоду!» Я винний, що, крім чебуреків, там нічого … Читати далі
— Що сказав твій законник? — кинув він, не зводячи очей з дороги. — Те, що ти хотів почути, — відповіла вона, відпускаючи слухавку з онімiлих пальців. — От і чудово. Тоді освіжимо голову, га? — його посмішка різонула холодніше за вітер. Сніг ішов від світанку — важкі, вологі клапті лягали шар за шаром, перетворюючи … Читати далі
— Мамо, виручиш нас із іпотекою? До понеділка треба сто тисяч, — тихо попросив син. — Ні, — відповіла я вперше за багато років і сама злякалася свого голосу. Того вечора я збагнула: у п’ятдесят два я закінчила бути «зручною» мамою. А далі — пояснення, як я до цього дійшла. Мені 52. Я звичайна жінка: … Читати далі
— Чуєш, як свище? — вітер на дев’ятнадцятому знову заговорив, коли карабін ледь-ледь дзенькнув об метал. — Тільки б не схибити сьогодні, — подумала вона, підтягуючи трос. Ангеліна висіла на страховці й повільно, з майже ритуальною точністю вела шпателем по міжпанельному шву. Робота тягнула її, мов висота до неба: жорстка, вимоглива, безпощадна до тих, хто … Читати далі
— Ти ще довго? — спитала мене власна тінь у вікні машини. Я обережно переставила пиріг на інше сидіння й раптом відчула, як важить право сидіти за чужим столом, мов за квитком, купленим мовчанням. Того пізнього листопадового вечора, коли ранні сутінки опускалися на північно-західну околицю Львова, я вперше по-справжньому відчула різницю між тим, коли тебе … Читати далі
«Прилетиш — і зрозумієш, — сказала бабуся рівним голосом. — Ти маєш подивитися на все на власні очі». Я поклала слухавку і вперше за одинадцять років купила квиток до Черкас — не по спогади й не по примирення. У п’ятничний мокрий вечір я ступила з трапа з маленькою валізою, в якій було більше паперів, ніж … Читати далі
— Мені треба сказати щось важливе. Це стосується не лише мене, — її голос у слухавці був сухим, як лікарняне світло. Після цих слів коридор звузився, а світ ніби став тихим. Думки розсипалися, немов зграйка горобців над площею. Колишня дружина… лікарня… Що саме? Хвороба? Кредити? Дитина? Я не розумів, чого чекати, але нутром відчував: зараз … Читати далі
— Відчинись, прошу, — шепочу до беземоційних дверей операційної. Холодні лампи коридору печуть очі, а час розтягується, немов гума. У реанімації хвилини перетворюються на години, а випадкова репліка ріже серце болючіше за діагноз. Того дня моя чотирирічна Соломійка трималася за життя після падіння з будиночка на дереві у нас на подвір’ї, а я сиділа під … Читати далі
— Доля не завжди дзвонить у двері, — прошепотіла я собі тієї ночі. — Інколи вона плаче в темряві, зовсім поруч, чекаючи, поки ти почуєш. Я поверталася після двох виснажливих змін у лікарні, з мокрим плащем і головою, що гуділа від тиші розлученої квартири. Хотіла лише зняти взуття, випити гарячого чаю й мовчки впасти на … Читати далі
— Посумуй без мене, Іро! — кинув він через плече, наче вирок. Двері грюкнули так, що в коридорі затрусилися стіни, а луна довго крутилася в повітрі, мов роздратована муха. Я завмерла з ополоником у руці, мов статуя, якій переплутали смолоскип із кухонним начинням. І в цю ж мить зрозуміла: здається, у мене буде дуже насичений … Читати далі