Uncategorized

– Що застигла, ворушись! Чоловік повинен у чистоту прийти і до готової вечері, у нього робота важка! Йому необов’язково знати про твою втому. І про город не забувай, полоти час. Спека стоїть, поливати треба ввечері, а ти й зараз ледве ворушишся! – Репетувала свекруха

Автор

Ліда прийшла з роботи і застала ту саму картину. Все було звичайно. Брудний посуд, їжі немає. Усе з’їли, нічого не прибрали. У кімнаті на столі валялися порожні пачки з-під чипсів та морозива, на дивані крихти. Свекруха вийшла зі своєї кімнати. – Нарешті! Зараз чоловік із роботи прийде, а в тебе кінь не валявся. Швидше ворушись, … Читати далі

Ірочко! — Галина випустила ручку валізи й кинулася вперед. Молодша дочка пахла свіжістю й якимись легкими квітковими парфумами. Вона міцно, майже розпачливо обійняла матір, уткнувшись носом у її комір. — Мамочко… Доїхала нарешті. Дай я на тебе гляну. Схудла як, господи… — Та де там схудла, навпаки, на макаронах роздобріла, — засміялася Галина, витираючи кутиком хустки вологі вії. Руки тремтіли від щастя. — А де Оксана? Чому не з тобою? Вона ж казала, що в них із Сергієм машина на ходу, зустрінуть разом… Чи Дениско захворів? Я йому, до речі, такі кросівки привезла, що світяться, оригінальні, синьйорин онук переріс, так синьйора віддала… Ірина відсторонилася. Усмішка з її обличчя зникла, очі стали тривожними й напруженими. Вона озирнулася на парковку, перехопила ручку материної валізи і взяла Галину за лікоть. — Мамо, тільки Оксані не дзвони. Нехай поки не знає, що ти вже приїхала. Галина заклякла. Вона аж валізу перехопила назад і випустила з руки — та з глухим стукотом перекинулася на бік посеред мокрого асфальту. — Іро, ти що таке говориш? — жінка насупила вицвілі брови. — Чому я маю ховатися від рідної дочки? Я ж для кого верталася? Для вас! Я пів життя на чужині лишила, щоб вам жилося легше. Оксана на мене чекає, ми ж учора говорили, я сказала, що автобус затримується на митниці… — Не ховатися, мамо, — голос Ірини звучав тихо, але твердо. Вона нахилилася, підняла валізу й потягла за собою до зупинки маршруток. — Просто переночуєш сьогодні в мене. А завтра вранці я тобі дещо покажу

Автор

Колеса білого бусика глухо підстрибнули на вибоїні, і старий водій, не виймаючи з рота згаслої цигарки, буркнув: «Приїхали. Львів. Кінцева». Галина здригнулася й розплющила очі. Шия заніміла так, наче в неї забили дерев’яний кілок, а в колінах стояло тупе, ниюче гудіння — незмінний привіт від сімнадцяти років біганини кам’яними сходами на віллі синьйори Агнезе під … Читати далі

Вона старенька, Михайле, — тихо відповіла Оксана, хоч у її власному голосі тремтіла втома. — Ти ж знаєш, що вона прокидається на світанку. — Я знаю лише те, що за тридцять років я жодного ранку не випив кави в спокої, — відрізав чоловік, гучно зачинивши двері

Автор

Ранок у міській квартирі Оксани завжди починався з однакового звуку. Старий телефонний апарат, прилаштований на тумбочці в коридорі, дзеленчав рівно о сьомій годині, коли вона тільки намагалася поставити чайник на плиту. Цей звук різав тишу, мов тупий ніж, і примушував її серце стискатися від глухого роздратування. Її чоловік, Михайло, саме застібав сорочку, стоячи біля дзеркала. … Читати далі

Марино! Відчини негайно! Ти що, зовсім втратила розум? Відчиняй двері! — голос Олега зривався на крик. — Марино, мамі знову зле! У неї серце, ти що, не розумієш, що ти коїш?! Ти псуєш здоров’я моїй мамі! — голос Олега перейшов на плач. Марина зробила кілька кроків вперед. — Синку, не хвилюйся за мене, мені важко дихати, скажи цій невдячній жінці, щоб відчинила, — хрипкий голос Марії Петрівни лунав із під’їзду з неймовірною театральною виразністю. — Мамо, тримайся, зараз ми все вирішимо, — Олег знову почав стукати в двері. — Марино, давай просто спокійно поговоримо. Ти ж розумна жінка, не можна ж ось так викидати рідну матір на сходи! Ти ж людина чи ні? Марина гірко усміхнулась у темряві коридору. Людина. Вона вже давно забула відчуття того, що вона є людиною, а не просто функцією для обслуговування чужих примх. Одним різким рухом вона повернула ключ і відкрила двері настіж. — Негайно вибачся перед мамою! — прошипів Олег. — Чуєш, вибачся зараз же! Ти остаточно перейшла всі межі дозволеного! Марина подивилася на його очі. Потім перевела погляд на свекруху. — Забирай свою матір і забирайся звідси геть! — її голос звучав холодно, майже сухо, немов зробленій із заліза. — Обоє забирайтеся

Автор

У затишному куточку мальовничого містечка, де звична міська метушня здавалася далеким гулом на тлі нескінченного життєвого потоку, розгорталася драма, яка змінила долі всіх її учасників. Звуки дриля різали повітря, заглушаючи крики та благання, що лунали зсередини квартири. Марина міцно тримала важкий інструмент обома руками, відчуваючи кожною клітиною рук, як дрібна вібрація віддається аж до самих … Читати далі

Ти геть глузд втратила? Софіє! — голос Марка зірвався на крик. — Мати зараз лежить у палаті після операції, їй необхідні дорогі ліки, курс переривати категорично не можна! Ти ж сама стільки разів повторювала, що ми одна сім’я, що в біді не кидаємо своїх! А тепер що сталося? Ч чому ти раптом вирішила відвернутися? Софія підняла очі, не роблячи жодного зайвого руху. Її обличчя залишалося неймовірно спокійним, майже байдужим, що ще більше дратувало Марка. — Що я говорила? — її голос пролунав тихо, але кришталево чітко. — Так, я говорила це, поки ми були однією сім’єю. Поки існувало наше спільне «ми». А тепер на столі лежить твоя паперова заява на розлучення, яку ти подав тиждень тому без жодних пояснень. Ти сам зруйнував це «ми», Марку. Чому ж тепер ти вимагаєш від мене збереження родинних обов’язків односторонньо? — Ти прекрасно знаєш, що вона занедужала, — уже тихіше, з відчаєм у голосі промовив він. — Їй потрібна стабільна підтримка. Лікарі кажуть, що їй дуже важливий догляд. А в мене зараз на роботі криза, ти ж знаєш про затримку виплат. — Я розумію, — спокійно підтвердила вона. — Тому й задаю зустрічне запитання: з якої радості я маю продовжувати фінансувати лікування людини, яка ніколи мене не приймала по-справжньому, коли поруч є її рідний син

Автор

Осінній дощ монотонно барабанив у шибки затишної київської квартири, створюючи тривожну і майже наглухо ізольовану атмосферу. На кухні пахло свіжозавареною кавою та ледь помітним димком від тоста, який Марко залишив на розі плити. Він стояв біля столу, тримаючи в руці смартфон із яскравим свіченням екрана, на якому світилося коротке повідомлення від матері. Погляд його був … Читати далі

Сестричко, ви мені маєте виплатити повну вартість моєї частки за моїми розцінками, інакше я передам ці сотки зовсім стороннім людям, і тоді вже самі з ними розбирайтеся, — заявив рідний брат, дивлячись мені просто у вічі. — Мирославе, схаменися, де ми візьмемо такі величезні гроші, це ж цілий статок? — мій голос тремтів, хоч я щосили намагалася тримати себе в руках. — Ти ж чудово знаєш, скільки сил і праці сюди вкладено. — Мене це не обходить, — спокійно відказав він, відсуваючи горнятко. — Земля спільна. Не захочете домовитися по-хорошому зі мною, домовлятиметеся з чужими. Я маю право робити зі своєю спадщиною все, що вважаю за потрібне. Ця розмова відбувалася на ґанку нашого недобудованого житла. Навколо приємно пахло свіжою деревиною, вапном і сосновою корою. Мій чоловік Роман саме відклав інструменти, якими лагодив піддашшя. Він мовчки дивився на мого брата і ледь помітно стискав пальці. Брат вимагав неймовірні гроші. Суму, за яку в найближчому містечку можна було купити простору квартиру з ремонтом

Автор

— Сестричко, ви мені маєте виплатити повну вартість моєї частки за моїми розцінками, інакше я передам ці сотки зовсім стороннім людям, і тоді вже самі з ними розбирайтеся, — заявив рідний брат, дивлячись мені просто у вічі. — Мирославе, схаменися, де ми візьмемо такі величезні гроші, це ж цілий статок? — мій голос тремтів, хоч … Читати далі

— Відійдіть, будь ласка, мені некомфортно, — вимовила я, намагаючись зберегти спокій. Незнайомець лише всміхнувся і зробив крок упритул: — Тут замало місця, вам здається…

Автор

— Відійдіть, будь ласка, мені некомфортно, — вимовила я, намагаючись зберегти спокій. Незнайомець лише всміхнувся і зробив крок упритул: — Тут замало місця, вам здається…  День видався надзвичайно насиченим. Сонце повільно ховалося за обрій, забарвлюючи вечірні хмари в ніжні рожеві та фіолетові відтінки. Я йшла знайомою вулицею до свого будинку, відчуваючи приємну втому після довгого … Читати далі

Кран, – що потік, слюсар Григорович, – який спав у моєму коридорі не тверезий і маленька дівчинка Татка, – яка стала для мене улюбленою онукою…

Автор

Самотня жінка мене зрозуміє. Потік кран! У суботу. Надвечір. А чоловіка нема… Особи моєї статі – незбагненні люди! Жінка може бути найрозумніша, але, якщо потік кран, вона кидається у великому сум’ятті по квартирі суботнім вечором, і її мучить одна в’їдлива думка: «Що робити?!» Так, це я! Та сама, що найрозумніша. А ось користі від цього … Читати далі

— Наталю, чому в тебе тато намальований вищим за мене лише на пару міліметрів? Ти ж знаєш, що пропорції треба зберігати. І чому лінія столу ззаду крива? Ти ж уже ходиш до першого класу, треба вчитися тримати олівець рівно.

Автор

— Наталю, чому в тебе тато намальований вищим за мене лише на пару міліметрів? Ти ж знаєш, що пропорції треба зберігати. І чому лінія столу ззаду крива? Ти ж уже ходиш до першого класу, треба вчитися тримати олівець рівно.  Дитина приходить у цей світ із безумовною, безмежною любов’ю до своїх батьків, і щоб втратити цю … Читати далі

— “Ти справді дозволила йому з’їсти смажену картоплю о дев’ятій вечора?! Ти ж знаєш, що його шлунок не сприймає важку їжу, а сорочка, яку ти йому випрасувала, має ледь помітну складку на лівому рукаві!” — голос його матері в слухавці лунав так, ніби я вчинила злочин проти людства.

Автор

— “Ти справді дозволила йому з’їсти смажену картоплю о дев’ятій вечора?! Ти ж знаєш, що його шлунок не сприймає важку їжу, а сорочка, яку ти йому випрасувала, має ледь помітну складку на лівому рукаві!” — голос його матері в слухавці лунав так, ніби я вчинила злочин проти людства.  Кажуть, що коли ти закохуєшся в чоловіка, … Читати далі