Я пообіцяв мамі, що ми візьмемо її до себе назавжди, — випалив чоловік. — Вона продає свою квартиру. Це питання вже остаточно вирішене. Я повільно, немов уві сні, опустила кружку на дерев’яну стільницю. — А мене запитати ти навіть не захотів? — А що тут взагалі питати? Мама — це святе, тут і обговорювати нічого. Я уважно дивилася на нього. На ту спокійну, абсолютно непохитну, залізобетонну впевненість, яка світилася в його очах — не злу, не навмисну, а просто абсолютну, яка не допускає жодних заперечень чи сумнівів з боку інших. — Ігорю, — мовила я якомога стриманіше. — У нас трикімнатна квартира. Наша спальня, дитяча кімната для сина та твій робочий кабінет, де ти зберігаєш усі робочі матеріали і де тобі потрібно зосереджуватися. Скажи мені, будь ласка, куди саме ти пропонуєш її поселити? — У мій кабінет. А я облаштуюсь із ноутбуком у вітальні на дивані. — Тобто ти збираєшся працювати у прохідній вітальні, де постійно перебуваємо ми з дитиною, де йде активне життя? — перепитала я, намагаючись осягнути логіку цього плану. — А де тоді гратиметься Максим? Де його іграшки, його простір? — Та діти скрізь граються, знайдуть собі місце, не роби проблеми з нічого
Цей недільний осінній вечір дихав особливим, майже осяжним затишком. За великим вікном квартири тихо й монотонно накрапав дрібний дощ, створюючи ту неперевершену атмосферу, коли весь світ начебто звужується до розмірів однієї кімнати, а настрій вимагає тегплого пледа, гарячого трав’яного чаю та мовчазного єднання з найріднішою людиною. Маленький Максимчик лише кілька хвилин тому нарешті занурився у … Читати далі