Ми чекали місяць, чекали два. Думали, ну, зайняті, обживаються. А потім я не витримала, подзвонила сама: — Синку, а коли ж ми прийдемо привітати вас із новосіллям? Подивимося, як улаштувалися… Степан тоді пом’явся у слухавку й мовив якось сухо: — Та ну… приїжджайте в суботу, якщо хочете. Тільки ми ненадовго, бо у нас справи. Це був єдиний раз, коли ми були в їхній новій квартирі. Нас зустріли так стримано, ніби ми були сторонніми покупцями, що прийшли оглянути нерухомість. Аліна подала чай у тонких чашках, до чаю — пару печива з супермаркету. Навіть до столу толково не попросили сісти. У хаті — вилизана чистота, скляні столи, дорогі меблі, і ми з батьком у своїх простих кофтах почувалися там якимись чужорідними плямами. З того часу минуло кілька років. Вони до нас не ходять. На наші запрошення у Степана завжди одна відповідь: «Багато роботи», «Ми стомилися», «У нас плани з друзями». Душа болить, але що ти зробиш? На силою милим не будеш. Ми мовчки ковтали цю гіркоту, заспокоюючи один одного: «Головне, що у них усе добре. Не заважатимемо молодим жити своїм життям»
У нашій хаті вже давно оселилася тиша. Така особлива, визріла роками тиша, яку не розбиває навіть цокання старого настінного годинника. Ми з Іваном уже п’ять років як обоє на пенсії. Коли ти все життя працюєш — від дзвінка до дзвінка, серед людей, у постійній метушні, — здається, що старість буде тихою гаванню. Заслужили, думали ми. … Читати далі