Про це будівництво й про свої стосунки з Михайлом я донькам не казала. Не з підлості чи страху, а просто хотіла вберегти це крихітне щастя від передчасних чужих очей і суперечок. Хотілося спочатку все довести до ладу. Однак, коли доньки час від часу питали мене по телефону про мої заощадження, я відповідала стримано: — Збираю гроші. Може, на старість собі якусь невеличку квартиру купити, щоб не бути нікому тягарем. І ось тут почали проявлятися перші тривожні дзвіночки, на які я тоді не хотіла звертати уваги. Замість того, щоб порадіти за мене, доньки одразу починали сперечатися між собою навіть у телефонних розмовах: — Мамо, якщо купуватимеш квартиру, то оформлюй на мене! В Іванки вже є чоловік із заможнішої сім’ї, а нам із чоловіком важче! — наполягала Світлана. — Ні, мамо, оформлюй на мене! Я старша, і моєму синові скоро до університету вступати, йому потрібне житло! — перебивала Іванка. Я лише зітхала у слухавку: — Дівчата, заспокойтеся! Я ще нічого не купила, а ви вже майно ділите. Дайте мені спокійно допрацювати. І ось мені виповнилося шістдесят два роки. Двадцять два роки мого життя залишилися в Італії. Я зібрала свої речі, попрощалася з господарями, яким віддала стільки років праці, і купила квиток в один кінець — додому
Коли мені виповнилося сорок років, я стояла на порозі власної порожнечі. За спиною залишалися майже два двадцятиліття шлюбу — термін, за який можна вибудувати цілу імперію або ж повільно, цеглина за цеглиною, зруйнувати власну душу. Наш шлюб із Петром не розпався в одну мить через якийсь гучний скандал чи зраду; він просто згнив ізсередини, як … Читати далі