Поліно, ти точно хочеш їхати? — спитав Назар, опускаючи очі. — Може, тобі краще відпочити? Мама сьогодні трохи знервована, ювілей все ж таки… Жінка повільно поклала праску. — Тобто? Вона тобі щойно це сказала по телефону, правда? І ти замість того, щоб заступитися, пропонуєш мені залишитися вдома? — Та ні, я просто… Я хочу, щоб усе минуло без суперечок, — пробурмотів чоловік. — Поїхали, Назаре, — тихо відрізала Поліна. — Я подарую подарунок. А далі побачимо. Зал був прикрашений вишукано. Лунала спокійна музика, офіціанти розносили напої, а гості — численні родичі та давні друзі сім’ї — вже обговорювали останні новини. Соломія Василівна сиділа в центрі столу. Вона сяяла, наче справжня господиня вечора. Коли в залі з’явився Назар, свекруха одразу підхопилася з місця. — Назарику! Любий мій! Нарешті ти прийшов! Вона обійняла сина, пригорнула його до себе, абсолютно ігноруючи Поліну, яка стояла поруч із пакетом у руках
«Знаєш, синку, твоя дружина сьогодні може й не приходити, бо цей ресторан занадто дорогий для її рівня», — саме цю фразу Поліна випадково почула з телефонної слухавки чоловіка за кілька годин до свята. Сказано це було легким, ніби між іншим, тоном. Без крику, без лайки. Але саме такі тихі, отруйні слова колеться болючіше за будь-яку … Читати далі