Діти мої! — оголосила свекруха, коли всі гості сіли за стіл, зібраний з прасувальної дошки та двох коробок. — Я вам дарую двісті вісімдесят тисяч гривень. На якісні меблі. Щоб жили як люди, а не як на вокзалі. Гості заплескали. Григорій потягнувся обніматися. А я сказала дякую і запропонувала: — Раїсо Павлівно, давайте оформимо як позику всі ці гроші. Ми повернемо протягом року вам геть усе, мені так спокійніше лиш буде. Свекруха образилася так якісно, стукнула по столі, що задзвеніли чашки. — Яка позика?! Я що, банк? Я мати! Це подарунок, від щирого серця! Віро, ти мене ображаєш такими словами. — Добре, — сказала я. — Подарунок так подарунок. Слово «подарунок» пролунало при п’яти свідках. Я це запам’ятала. Робота в мене така — запам’ятовувати цифри й формулювання
— Що це за стільці по чотири тисячі штука? — Раїса Павлівна постукала нігтем по спинці. — Я вам гроші на меблі давала, а не на дизайнерські забаганки. Де чек? Чек лежав у мене в папці разом з іншими тридцятьма сімома. Але про це свекруха поки що не знала. — Чек є, — сказала я. … Читати далі