Оксано, ти уявляєш? Мені дзвонить мама в істериці! — почав чоловік. — Вона каже, що прийшла принести нам домашніх вареників, а ключі до нашої квартири не підходять! Ти що, справді змінила замки? — Так, Андрію. Я тобі про це казала три дні тому. — Я думав, ти жартуєш! Це ж, це не нормально! Вона стоїть під дверима з каструлею і плаче! — Андрію, — голос Оксани став сталевим, — вона не плаче. Я дивлюся на неї через камеру. Вона зараз намагається підковирнути замок пилочкою для нігтів. І в неї в руках немає жодної каструлі з варениками. Тільки сумка з новими «корисними» речами. У слухавці запала тиша. Андрій переварював інформацію. — Камера? Ти бачиш її зараз? — Так. І я бачу ключ у її руках. Той самий, який вона «загубила». Ти все ще хочеш сказати, що я тобі брешу
Ранок у Бучі зазвичай починається зі співу пташок у соснових кронах та запаху свіжої кави. Але для Оксани цей ранок став початком справжньої непередбачуваності. Повернувшись із триденного відрядження до Львова, вона мріяла лише про гарячу ванну та власне ліжко. Проте, переступивши поріг своєї нової квартири, за яку вони з Андрієм ще двадцять років виплачуватимуть іпотеку, … Читати далі