— Ірочко, ну які помічники, яке збільшення зарплати. Твоя робота — це ж звичайні розмови телефоном. Поговорила, усміхнулася, кави попила, і все якось само крутиться.

Автор

— Ірочко, ну які помічники, яке збільшення зарплати. Твоя робота — це ж звичайні розмови телефоном. Поговорила, усміхнулася, кави попила, і все якось само крутиться. Марк стояв посеред просторого офісу, випромінюючи неймовірний успіх. Власник бізнесу, справжній великий комбінатор сучасності. На ньому був бездоганно пошитий італійський піджак і новісінькі білосніжні кеди лімітованої колекції. Творча особистість. Він … Читати далі

— Марино, та ми ж усе одно відпочинемо разом! — Ні, не відпочинемо, – вона підвелася. – Бо замість романтичного відпочинку будемо бігати за двома дорослими жінками. І постійно їх розважати

Автор

Марина вже майже закрила додаток банку, коли вирішила перевести на накопичувальний рахунок ще дві з половиною тисячі гривень. Вона з полегшенням видихнула — тепер там було сто чотирнадцять тисяч. Рівно стільки, скільки потрібно. Цей рік вона прожила, стиснувши зуби і відмовляючи собі у всьому, що не було життєво необхідним. Жодних нових чобіт восени, жодних посиденьок … Читати далі

— Мамо, та що ви таке кажете? — тихо прошепотів Денис. — А як же ми? П’ятнадцять років тут живемо. Ремонт зробили, скільки сил і грошей вклали. Пластикові вікна поставили за двадцять дві з половиною тисячі гривень. — Та ви й залишитеся тут, поки я жива, куди ж я вас вижену? Але власницею тепер буде Аліна

Автор

На кухні аж задзвеніли тарілки — Денис з розмаху грюкнув долонею по столу, підсуваючи до себе тарілку з нарізкою. «Світлана ж у нас, мамо, справжня свята! Три роки її на ноги піднімала, золоті руки! За це, я вважаю, треба неодмінно випити!» — Він звернувся до Аліни: — «Передай-но те сухе, що з «АТБ» привезли». Гості … Читати далі

– Дитяча ваша все одно без діла простоює, то хай Свєта займе її на всі 5 років навчання, а я, так і бути, поселюся тут, на диванчику у вітальні.

Автор

– Дитяча ваша все одно без діла простоює, то хай Свєта займе її на всі 5 років навчання, а я, так і бути, поселюся тут, на диванчику у вітальні. Тетяна повільно кліпнула, намагаючись усвідомити масштаб колосальної зухвалості, яка щойно з абсолютним комфортом розташувалася на її власній території. Квартира дісталася їм із Кирилом нелегко: 5 років … Читати далі

— Володимир у нас, звісно, не промах. Молодець. Прийшов на все готове, до жінки у розкішну квартиру у самому центрі. Живе собі і радіє. Чудова партія, — Людмила Петрівна переможно підняла келих з напоєм. Золотавий обідок дзвінко вдарився об сусідній кришталь.

Автор

— Володимир у нас, звісно, не промах. Молодець. Прийшов на все готове, до жінки у розкішну квартиру у самому центрі. Живе собі і радіє. Чудова партія, — Людмила Петрівна переможно підняла келих з напоєм. Золотавий обідок дзвінко вдарився об сусідній кришталь. Свекруха. Авторка завуальованих тостів на будь-якому родинному застіллі. Усмішка на її доглянутому обличчі була … Читати далі

Перестань їм допомагати! Сподіваєшся, вони колись це оцінять? Та не буде цього, розплющ нарешті очі! — гаряче й невпинно переконувала мене подруга Анна, з розмаху опираючись руками об стіл. В її очах палали й біль за мене, і праведний гнів, який я самій собі давно заборонила відчувати. На катертині стояв невеликий торт із самотньою свічкою, яку я так і не наважилася запалити. Сьогодні мені виповнилося п’ятдесят п’ять років. Ювілей. Дата, коли зазвичай родинний дім дзвенить від дитячого сміху, а телефон не вгаває від теплих слів, але мій телефон увесь день пролежав на краї столу — чорний, холодний і байдужий прямокутник пластику, який так і не ожив жодним сповіщенням від найрідніших у світі людей. Найрідніші — мої власні сини — навіть не згадали про день народження матері. Не було жодного дзвінка, жодного короткого «вітаю, мамо». І це при тому, що останні кілька років я виснажую себе на важкій праці в Італії, аби щомісяця справно надсилати кожному з них по 250 євро. Євро від мене сини беруть без жодних вагань, а от поспілкуватися з мамою, спитати про її здоров’я чи просто подарувати кілька теплих слів чомусь не мають найменшого бажання

Автор

— Перестань їм допомагати! Сподіваєшся, вони колись це оцінять? Та не буде цього, розплющ нарешті очі! — гаряче й невплинно переконувала мене подруга Анна, з розмаху опираючись руками об стіл. В її очах палали й біль за мене, і праведний гнів, який я самій собі давно заборонила відчувати. На катертині стояв невеликий торт із самотньою … Читати далі

Олеже, звідки в Софії гроші на такі дорогі речі? Вона ж ніде толком не працює, — якось запитала Наталка за вечерею. — Ну… я трохи допоміг. Це ж твоя сестра, їй важко самій, — буркнув Олег, не піднімаючи очей від тарілки. Правда накопичувалася, як вода за дамбою, і нарешті ця дамба прорвалася. Це сталося спекотного липня. Діти бавилися у дворі в селі. Наталка зайшла до літньої кухні, де Софія прасувала дитячі речі. Олег пішов до річки з чоловіками. Наталка зупинилася на порозі. У ній більше не було сил носити цей тягар. — Софіє, — тихо, але виразно мовила вона. — Дивися мені в очі й скажи правду. Хто батько Дениса? Це Олег? Софія не здригнулася. Вона повільно поставила праску на підставку, розправила дитячу сорочечку й повернулася до сестри. На її обличчі не було ні сорому, ні провини. Лише якесь потворне, давно виплекане триумфальне задоволення. — Ну, Олег. І що далі? — спокійно відповіла вона. — Ти ж сама пішла тоді в лікарню. А ми були тут. Ми давно кохаємо одне одного, Наталко. Ще з першого дня, як ти його в село привела. Він із тобою тільки через те, що ти “бідна-нещасна”, і що у вас Настя. Він тебе жаліє! Чуєш? Жаліє! А любить він мене і нашого сина

Автор

Вересневий вечір в Італії завжди дихає особливим теплом. Оливкові дерева на пагорбах здаються сріблястими у променях заходу сонця, а повітря просякнуте ароматами сухої трави, морської солі та свіжовипеченого хліба. Наталка сиділа на просторій терасі невеличкого будинку на околиці Неаполя. Перед нею стояла охолола чашка кави. На колінах лежав мобільний телефон, екраном донизу, ніби вона боявся … Читати далі

Сонце моє, але ж це наші близькі, — зітхнула мати, перебираючи в руках край хустки. — Хіба в цьому є щось погане — просто завітати в гості? Що тут такого поганого? Невже навіть тітці Галині з її суглобами не можна приїхати подихати морським повітрям? — Навіть тітці Галині! — відрізала Софія. — Розповіси їй — і завтра про це знатиме кожне село. А післязавтра біля нашого паркану стоятиме черга з бажаючих безкоштовно відпочити. Ладно, роби як знаєш, але ми більше нікого не приймаємо. Взагалі! Нехай кажуть, що ми пихаті, що ми відцуралися від своїх чи зандралися. Мені вже байдуже. Софія чудово знала своїх родичів. Вона давно збагнула їхнє особливе уявлення про родинну підтримку: коли ти повинен пожертвувати власним спокоєм, майном та планами задля чужих забаганок, інакше тебе миттєво оголосять бездушним. Саме з цієї причини Софія свого часу не стала розповсюджувати новину про їхній із Тарасом переїзд до великого міста. Вони не хвалилися змінами, бо знали, якою ціною це дісталося. Зміни на краще далися їм важко. Це були роки виснажливої праці без вихідних, постійних поїздок, нічних робочих змін та жорсткої економії. Вони не ходили по закладах, не купували дорогого одягу та знімали скромний куток, аби відкласти кожну копійку. Зато тепер у них з’явилося власне затишне помешкання у новобудові. Не якась занедбана халупа, а простора, світла квартира зі зручним плануванням. Три кімнати: для кожного свій особистий простір та спільна вітальня, де так приємно було збиратися ввечері

Автор

— Навіщо нам та родина, якщо від неї тільки й чекаєш докору чи підступу? — мовила Софія, повільно розгладжуючи лляну скатертину на столі. — Мамо, я благаю тебе, не кажи нікому, що ми з Тарасом купили хатину біля моря. Ти ж добре пам’ятаєш, чим усе закінчилося минулого разу, коли до нас приїхала Катруся. Я більше … Читати далі

Наглішої родини як у чоловіка Олена просто не бачила. Через них він тепер став для неї колишнім

Автор

Багато років тому Олена була переконана, що піймала долю за хвіст, коли зустріла Максима. Вони познайомилися у звичайній кав’ярні, де дівчина ховалася від чергової зливи, а він люб’язно запропонував їй свій парасолька і склянку гарячого какао. Тоді їй здавалося, що це початок справжньої казки. Вони годинами блукали вечірнім містом, будували амбітні плани, мріяли про великий … Читати далі

Наступні десять хвилин Сергій просто ходив по кабінету, намагаючись зібратися з думками. Потім вийшов на вулицю, постояв кілька хвилин на свіжому повітрі й з важким серцем набрав номер дружини. — Катюш, привіт… Тут таке діло, — обережно почав він. — Що сталося? У тебе якийсь дивний голос, — одразу відчула недобре Катерина. — Тарас приїхав. Телефонував тільки що з вокзалу. Каже, з речами приїхав, хоче в місті влаштуватися. Благає пустити його на пару днів, поки житло собі знайде… Саме після цього й відбулася та сама важка розмова. Катерина категорично відмовлялася пускати Тараса. Вона нагадувала чоловікові, як минулого разу той перебив половину посуду, напозичав грошей у їхніх спільних знайомих і зник, залишивши Сергія розгребти всі свої борги. — Катю, я все розумію! Чесно! Але це всього на дві доби. Я йому ключі від квартири не дам, без нас він тут перебувати не буде взагалі. Якщо за дві доби він нічого собі не знайде, я особисто виставлю його речі за двері. Я беру всю відповідальність на себе! — благав Сергій. Після тривалих суперечок і сліз Катерина здалася. Вона любила чоловіка й бачила, як йому важко відмовляти рідній людині, хоч ця людина й була абсолютним ледарем

Автор

— Я проти того, щоб твоєму брату навіть близько було дозволено ставати на поріг нашої квартири, Сергію! — Катерина стояла посеред кухні з кухонним рушником у руках, а її голос тремтів від обурення. — Катю, ну заспокойся, це ж мій рідний брат. Він просто попросив притулку на пару днів, — Сергій намагався говорити якомога спокійніше, … Читати далі