Сонце моє, але ж це наші близькі, — зітхнула мати, перебираючи в руках край хустки. — Хіба в цьому є щось погане — просто завітати в гості? Що тут такого поганого? Невже навіть тітці Галині з її суглобами не можна приїхати подихати морським повітрям? — Навіть тітці Галині! — відрізала Софія. — Розповіси їй — і завтра про це знатиме кожне село. А післязавтра біля нашого паркану стоятиме черга з бажаючих безкоштовно відпочити. Ладно, роби як знаєш, але ми більше нікого не приймаємо. Взагалі! Нехай кажуть, що ми пихаті, що ми відцуралися від своїх чи зандралися. Мені вже байдуже. Софія чудово знала своїх родичів. Вона давно збагнула їхнє особливе уявлення про родинну підтримку: коли ти повинен пожертвувати власним спокоєм, майном та планами задля чужих забаганок, інакше тебе миттєво оголосять бездушним. Саме з цієї причини Софія свого часу не стала розповсюджувати новину про їхній із Тарасом переїзд до великого міста. Вони не хвалилися змінами, бо знали, якою ціною це дісталося. Зміни на краще далися їм важко. Це були роки виснажливої праці без вихідних, постійних поїздок, нічних робочих змін та жорсткої економії. Вони не ходили по закладах, не купували дорогого одягу та знімали скромний куток, аби відкласти кожну копійку. Зато тепер у них з’явилося власне затишне помешкання у новобудові. Не якась занедбана халупа, а простора, світла квартира зі зручним плануванням. Три кімнати: для кожного свій особистий простір та спільна вітальня, де так приємно було збиратися ввечері
— Навіщо нам та родина, якщо від неї тільки й чекаєш докору чи підступу? — мовила Софія, повільно розгладжуючи лляну скатертину на столі. — Мамо, я благаю тебе, не кажи нікому, що ми з Тарасом купили хатину біля моря. Ти ж добре пам’ятаєш, чим усе закінчилося минулого разу, коли до нас приїхала Катруся. Я більше … Читати далі