Ти не ображайся, мамо, але в твоєму віці виходити заміж уже пізно, — сказала моя старша донька Марія, відставляючи вбік чашку з недопитим чаєм. Я здивовано поглянула на своїх дітей. Ми сиділи на веранді будинку, який колись будував ще мій покійний чоловік Степан. Навколо цвіли мальви, пахло літом і домашнім пирогом, який я спекла з нагоди свого повернення. Я так чекала цієї миті, так сумувала за ними в Італії. — Шістдесят — це вже пізно? — тихо запитала я, відчуваючи, як у грудях починає пекти від несподіванки. — Так, мамо. Дуже пізно, — кивнула Марія, навіть не ховаючи очей. — Ми ж живемо в селі. Ти уявляєш, що почнеться завтра? Люди тільки й говоритимуть про тебе. Скажуть: «Стара з глузду з’їхала, на старість літ заміж захотіла». Навіщо нам цей сором на всю вулицю? Молодша донька, Тетяна, сиділа поруч і мовчала. Вона крутила в руках мобільний телефон, дивилася в підлогу, але за її напруженою поставою було чітко видно: вона повністю підтримує сестру. Жодного слова на мій захист. Жодного теплого погляду
— Ти не ображайся, мамо, але в твоєму віці виходити заміж уже пізно, — сказала моя старша донька Марія, відставляючи вбік чашку з недопитим чаєм. Я здивовано поглянула на своїх дітей. Ми сиділи на веранді будинку, який колись будував ще мій покійний чоловік Степан. Навколо цвіли мальви, пахло літом і домашнім пирогом, який я спекла … Читати далі