Запихай ковбасу глибше в пральну машину, бо вона вже під під’їздом стоїть! — Наталко, ти при своєму розумі? — мій чоловік Василь стояв посеред кухні з відвислою щелепою і тримав у руках палицю домашнього суходільного сервелату. — Їй же там капці будуть, вона порошком пропахне! — Не пропахне, я її в три пакети замотала і зверху чистим рушником прикрила! Пхай, кажу, бо через дві хвилини дзеленчатиме у двері! Ось так звичайно починався наш суботній вечір перед візитом моєї любої зовиці — сестри чоловіка. Звати її Мирослава, але я подумки давно кликала її «Мирося — порожній судок». Бо ця жінка ніколи не приходила до нас на гостину з порожніми руками — вона завжди несла з собою велетенську торбу, напхану пластиковими контейнерами всіх можливих розмірів. Усе почалося ще кілька років тому, коли ми з Василем тільки побралися і переїхали у власне житло. Я тоді була молода, наївна і дуже хотіла показати себе бездоганною господинею. Перед кожним приходом рідні я вистоювала біля плити по пів дня, вишукувала цікаві переписи, випікала домашні пироги і запікала м’ясо. А Мирослава оцінила мої старання по-своєму, з суто практичного боку
— Запихай ковбасу глибше в пральну машину, бо вона вже під під’їздом стоїть! — Наталко, ти при своєму розумі? — мій чоловік Василь стояв посеред кухні з відвислою щелепою і тримав у руках палицю домашнього суходільного сервелату. — Їй же там капці будуть, вона порошком пропахне! — Не пропахне, я її в три пакети замотала … Читати далі