Галю, я все розумію, молодим важко. Але до чого тут мої гроші? Я ж ці кошти чотири роки на ногах вистояла, спину не розгинаючи. Це ж моя майбутня старість, мій єдиний захист… — Олю, ну будь ти людиною! — перебила мене Галина, і в її голосі вже з’явилися нотки образи. — Ти ж одна як палець! Тобі нікого годувати, нікого на ноги ставити. Навіщо тобі та квартира прямо зараз, якщо ти все одно в Італії сидиш і повертатися найближчим часом не збираєшся? Ну постоїть вона пусткою, і що з того? А дітям жити треба зараз! Купи квартиру Маринці, будь ласка! Ти ж її любиш, ти ж їй як мати! Вони все життя тобі вдячні будуть, молитися на тебе будуть! Ця розмова тривала майже годину. Галина то плакала, то взивала до моєї совісті, то згадувала, як ми в дитинстві ділилися останньою цукеркою. Вона навіть висунула вагомий, на її думку, аргумент: — Олю, якщо ти зараз допоможеш Маринці, я офіційно відмовлюся від своєї половини нашої батьківської хати в селі. Вона вся твоя буде! Оформимо документи, і на старість матимеш іще й свій будинок на землі, якщо захочеш. Тільки врятуй дитину, дай їй старт у житті! Після того, як ми поклали слухавку, я не спала всю ніч. Перед очима стола Маринка — маленька дівчинка з бантиками, яка колись засинала в мене на руках, коли в неї різалися зубки. Мені було шалено шкода племінницю. Я думала: «Справді, я ж зараз в Італії, житло мені прямо сьогодні не потрібне. А молодим треба будувати гніздечко. Може, сестра права? Родина ж має допомагати один одному. Хто їм іще допоможе, як не я?»
Коли тобі двадцять, здається, що життя — це безкінечна дорога, на якій ти обов’язково зустрінеш усе те, про що пишуть у жіночих романах. Мені бачилися і біла сукня, і затишний дім, сповнений дитячого сміху, і чоловік, який триматиме за руку, коли настане старість. Я не була якоюсь вередливою чи відірваною від реальності дівчиною. Звичайна, спокійна, … Читати далі