Давай лотки! А як ти думала? Люди приходять до тебе в гості просто так, а не для того, щоб нормально поїсти й узяти щось із собою додому? Саме з цих слів сестри мого чоловіка розпочалося моє тридцятиліття, яке я запам’ятаю на все життя. Мирослава стояла посеред моєї вітальні, тримаючи в руках дві величезні базарні торби, набиті пластиковими місткостями. Поруч переминалася з ноги на ногу тітка Стефанія, завбачливо ховаючи в кишеню пальта цілий рулон целофанових пакетів для хліба. За роки роботи я навчилася дивитися крізь людей і не втрачати рівноваги навіть у найбільш неспокійні робочі зміни. Тому вигляд двох родичок із порожнім посудом напередодні свята не вибив мене з колії. На столі вже красувався святковий посуд, чекаючи на дванадцятьох гостей. Я готувала два дні, намагаючись зробити справжнє домашнє свято з домашніми кручениками, печеною рибою та пирогами. — Галю, посунь свої тарілки, бо мої миски не помістяться, — спокійно скомандувала Мирослава. Вона спритно виставила на скатертину цілу вежу з лотків різного розміру та кольору
— Давай лотки! А як ти думала? Люди приходять до тебе в гості просто так, а не для того, щоб нормально поїсти й узяти щось із собою додому? Саме з цих слів сестри мого чоловіка розпочалося моє тридцятиліття, яке я запам’ятаю на все життя. Мирослава стояла посеред моєї вітальні, тримаючи в руках дві величезні базарні … Читати далі