— Дозволялка не виросла, “дозволятор” ти мамкин!” — вигукнула я прямо у вічі чоловікові, коли він укотре спробував вирішувати за мене, як мені розпоряджатися власним життям і доходами.

— Дозволялка не виросла, “дозволятор” ти мамкин!” — вигукнула я прямо у вічі чоловікові, коли він укотре спробував вирішувати за мене, як мені розпоряджатися власним життям і доходами.  З Максимом ми побралися сім років тому. Тоді мені здавалося, що я знайшла найнадійнішого, найвагомішого й найспокійнішого чоловіка у світі. Він працював інженером у великій будівельній компанії, … Читати далі

— Шукаю твою синю футболку, — повільно промовила я, не повертаючись до нього. — Ту, з гірським принтом. Зі згадкою про гори. —А, ту? — він на секунду замислився, абсолютно спокійно й природно. — Та я її, здається, на дачі залишив минулого місяця, коли ми з хлопцями шашлики смажили. Вона трохи заплямилася, я її там у шафі й покинув. А що?

— Шукаю твою синю футболку, — повільно промовила я, не повертаючись до нього. — Ту, з гірським принтом. Зі згадкою про гори. —А, ту? — він на секунду замислився, абсолютно спокійно й природно. — Та я її, здається, на дачі залишив минулого місяця, коли ми з хлопцями шашлики смажили. Вона трохи заплямилася, я її там … Читати далі

А чого це у вас помідорів так мало закручено? Торік під стелею стояло, я сама бачила. У парнику ж червоніло рясно, коли я в серпні приїжджала. — Ми закрили стільки, скільки нам удвох потрібно, — пояснила Любов. — Діти живуть окремо, приїжджають рідко, у них своє життя. Навіщо крутити зайве, щоб потім переводити продукт? — Оце так логіка! — фиркнула гостя. — А про рідню хто думати буде? Я, між іншим, усю зиму сиджу в чотирьох стінах і теж хочу домашніх вітамінів. Без нітратів, без хімії. У крамницях зараз таке продають, що страшно в руки брати. Одне марнотратство, а користі ніякої. Мирослава підійшла до дерев’яного ящика, попорпалася там і дістала найбільше, налите рум’янцем яблуко. Навіть не обтерла — одразу надкусила. — Твердувате трохи, — скривилася вона. — Але якщо на узвар пустити, то зійде. Насиплеш мені потім окремо торбинку. Ну що, пішли до льоху, бо в мене часу обмаль. Ще на вечірній автобус треба втрапити, а він за розкладом ходить. — Куди пішли? — перепитала Люба. — До льоху, куди ж іще. Ти мені ще скажи, Михайло того підсвинка вже заколов? Ну того, що в кума на весні брав. Там же м’яса повно мало бути. Мені добрий шматок свіжини приготували? Любов поклала яблуко назад до ящика і склала руки на грудях. Така простота родички давно не була новиною, але сьогодні вона переходила всякі межі

— Ти мені ще пароль на картоплю постав, розумнице! — з порога випалила зовиця, навіть не привітавшись. Любов стояла серед заскленої веранди з дерев’яним ящиком у руках і мовчки дивилася, як по чистій підлозі розповзаються руді сліди від мокрого ґрунту. Мирослава впевнено переступила поріг. За собою вона волочила дивну складну конструкцію на маленьких коліщатках, яка … Читати далі

– Ти серйозно зараз? – Спитала дружина. – Арсенію у нашому місті потрібна окрема квартира, а Поліні у чужому місті й гуртожиток нормально?

Галина зрозуміла, що Микола щось задумав, коли він другий вечір поспіль сидів у вітальні з телефоном і гортав оголошення про нерухомість. Зазвичай після рейсу він вмикав спортивний канал, витягував ноги і хвилин десять мовчав, ніби ще остаточно не приїхав додому. Микола працював водієм вантажівки, був міцним, широкоплечим, з коротко стриженим русявим волоссям і звичкою мружитися, … Читати далі

– Я з тобою, Мишко, розлучуся, слово честі! Скажи мені скільки можна? Скільки ще терпіти це паломництво твоїх численних родичів? – Коли я за тебе виходила заміж, мені ніхто не сказав, що дев’ять місяців на рік я навіть у душ спокійно сходити не зможу

– Я з тобою, Мишко, розлучуся, слово честі! Скажи мені скільки можна? Скільки ще терпіти це паломництво твоїх численних родичів? – Коли я за тебе виходила заміж, мені ніхто не сказав, що дев’ять місяців на рік я навіть у душ спокійно сходити не зможу! – Твої родичі до нас тільки взимку не приїжджають, бо холодно! … Читати далі

Ой діти! Ви що тут задумали? — репетувала мати. — Наталя простягнула матері паперовий стаканчик із кавою. — Сюрприз, мамо. Тільки, будь ласка, не починай одразу казати, що тобі нічого не треба. — Я ще нічого не сказала. — Але вже обличчям сказала, — засміявся Богдан. — Сьогодні ми його не слухаємо. Галина Семенівна поставила стаканчик на лавку й повільно пішла до причепа. — Це теплиці? — Дві великі й одна менша, — гордо пояснила Наталя. — Дивись, яка краса буде. Крапельний полив, автоматичні кватирки, нормальні доріжки. Ми навіть бочки поставимо так, щоб тобі воду не тягати. Мама повернулася до неї. — Три? — Місця ж вистачає. — Наталю, в мене двір, а не фермерське господарство. Богдан засміявся. — От почалося. Мам, ти ж завжди любила щось вирощувати. — Я люблю квіти біля ґанку. — І розсаду, — додала Наталя. — Розсаду люблю. — Ну от! Майстер підійшов із рулеткою. — Господине, покажете, де краще ставити? Галина Семенівна перевела погляд із нього на дітей. — Ви вже заплатили? Наталя поправила волосся. — Так. — Скільки? — Мам, яка різниця? — Наталю. Богдан відвів очі. — Сто дев’яносто тисяч із доставкою та всім обладнанням. Мама повільно сіла на лавку. — Ви обоє при здоровому глузді

У квітні Наталя приїхала до мами в передмістя Вінниці о сьомій ранку, хоча зазвичай раніше десятої у вихідний її неможливо було витягти з дому. Слідом за її автомобілем у двір заїхав бус із причепом. Ще через десять хвилин підкотила машина молодшого брата Богдана. Мама вийшла на ґанок у теплому халаті, подивилася на дітей, на чотирьох … Читати далі

— Це… це неможливо, — закрутила головою я, а в грудях замигтіло дивне відчуття суміші бажання й провини. — Як я можу залишити дитину, навіть на тиждень? Що кажуть люди? Що скаже моя мати? Вона ж назве мене найбезвідповідальнішою матір’ю у світі!

— Це… це неможливо, — закрутила головою я, а в грудях замигтіло дивне відчуття суміші бажання й провини. — Як я можу залишити дитину, навіть на тиждень? Що кажуть люди? Що скаже моя мати? Вона ж назве мене найбезвідповідальнішою матір’ю у світі!  Безвідповідальна мати чи щаслива та відпочивша дружина? Наші друзі запропонували залишити чотиримісячне немовля … Читати далі

— Невже справді існують люди, яким подобається сидіти вдома весь день, наодинці, ні з ким не бачитися і ні з ким не розмовляти? — вигукнула знайома, повторюючи тему, яку нещодавно активно обговорювали в соціальних мережах. — Це ж нудно! Людям потрібне спілкування, рух, емоції, обмін енергією!

— Невже справді існують люди, яким подобається сидіти вдома весь день, наодинці, ні з ким не бачитися і ні з ким не розмовляти? — вигукнула  знайома, повторюючи тему, яку нещодавно активно обговорювали в соціальних мережах. — Це ж нудно! Людям потрібне спілкування, рух, емоції, обмін енергією!  Невже справді існують люди, яким подобається сидіти вдома весь … Читати далі

Добрий вечір. Ви, мабуть, Ірина? — першою заговорила жінка. Ірина повільно випросталася. — Так, Ірина. А тепер, будь ласка, скажіть, хто ви і чому відчиняєте двері моєї квартири? — Я Марта. Роман казав, що ви можете приїхати трохи раніше. — Роман багато чого міг сказати. Мене зараз більше цікавить інше. Чому ви тут живете? Марта на мить розгубилася, але швидко опанувала себе. — Бо ми з Романом тут живемо. Я думала, ви знаєте. Він сказав, що питання з квартирою давно вирішене і ви розходитеся. — Яке саме питання? — Що квартира залишається йому, а ви приїдете забрати кілька своїх коробок. Ірина кілька секунд мовчки дивилася на неї, а потім повільно перевела погляд у передпокій. Зникло кругле дзеркало, яке вона так довго вибирала після ремонту. На гачках висіли чужі куртки, а на полиці, де завжди стояла фотографія Ірини з донькою, тепер лежала жіноча сумочка. — Ірино, мені Роман пояснив зовсім інакше. Я не хочу втручатися у ваші давні суперечки. Може, краще ви дочекаєтеся його, і тоді всі разом поговоримо? — Марто, послухайте мене уважно. Я не прийшла до Романа в гості. Я повернулася до своєї квартири. Він не мав дозволу міняти замок, переставляти меблі й когось сюди заселяти. Марта насупилася

Ірина підняла дорожню сумку на четвертий поверх, поставила її біля стіни й кілька секунд просто стояла, переводячи подих. Дорога з Ужгорода до Івано-Франківська виявилася довшою, ніж вона планувала: спочатку затримався автобус, потім довелося чекати пересадки, а останні двадцять хвилин вона їхала містом у заторі й думала тільки про одне — зараз відчинить квартиру, поставить чайник, … Читати далі

– Іро, ну не починай перед людьми! Без мене ти пил – сиди й мовчи, доки не стерли! – Відрізав чоловік

В той вечір у нас було дванадцять гостей, дві гарячі курки, три салати та одна людина, якій дуже хотілося виглядати господарем світу. Цією людиною був мій чоловік Олег. Привід він вигадав гарний: п’ять років його столярної майстерні. Формально, майстерня містилася в колишньому гаражі за будинком, але Олег називав її «виробництвом» і останні два тижні ходив … Читати далі