Тату, ми обоє знаємо, що ти ніколи б не віддав цих коштів. Не тому, що ти поганий, а тому, що в тебе їх просто не буде звідки взяти. І найгірше — що ти сам це знаєш. Але все одно прийшов просити. Він знову опустив очі. Його пальці нервово перебирали паперову серветку, складаючи її в дрібні трикутники. — Люда дуже хотіла зробити гарно, — тихо сказав він, ніби виправдовуючись перед кимось невидимим. — У неї подруги мають сучасні квартири, а в нас ще ремонт десятирічної давнини. Їй ніяково гостей кликати. — То нехай її дорослий син допоможе своїй матері, — м’яко відповіла Мар’яна. — Або нехай вони зроблять те, на що вистачає власних сил. Поклеїти прості шпалери, побілити стелю — це можна зробити удвох, за кілька вихідних. Без дорогих майстрів і без чужих заощаджень. Павло Петрович важко зітхнув. Він здавався зараз набагато старшим за свої роки. Зникла та штучна бадьорість, з якою він заходив до зали. Спортивна куртка вже не робила його молодим — вона лише підкреслювала втому в його поставі та сивину на скронях. — Вона засмутиться, — сказав він майже пошепки. — Засмутиться. Але це ваше спільне життя, і вам удвох вирішувати, як із цим бути. Я не маю нести відповідальність за чужі забаганки
— Донечко, ми ж одна родина, а в тебе зараз заробітки непогані, то невже тобі шкода для рідного батька? Мар’яна уважно подивилася на тата через стіл невеликої кав’ярні й спокійно поправила рукав светра. — Тату, тобі не шкода. Але ти просиш не для себе. Ти просиш, щоб я облаштувала чуже житло жінці, з якою ти … Читати далі