— Запам’ятай цю вечерю, Дмитре. Це останній раз, коли ти їси за мій кошт, у моїй квартирі. Пауза розтягнулася, важка, немов зіткана з невидимого повітря. Дмитро повільно опустив виделку. В його очах читалося щось, наче він був спійманий на гарячому, розгублений, і ще не вирішив, як реагувати: здивуватися, обуритися чи вдавати невинність. — Що тут відбувається?
Те, що Яна завжди вважала своєю найсильнішою рисою — її безмежна здатність прощати й розуміти — того спекотного серпня раптом обернулося проти неї. Вона вміла відпускати образи, знаходити виправдання чужим помилкам, бачити за обставинами, а не за характером. Колеги називали це її м’якістю, але сама Яна була переконана: це просто здоровий глузд. Адже життя таке … Читати далі