Ніяких її грошей нам не треба, — твердо відповів чоловік. — Ми самі. Скільки б часу це не зайняло. Я знайшов додатковий заробіток вечорами. Ми винаймемо краще житло, ми впораємося самі, без жодних подачок і без жодних чужих умов. Тільки повертайся, будь ласка. Я не можу жити в порожнечі. Я зрозумів, що без тебе і Павлика мені взагалі нічого не потрібно. Марина дивилася на нього і згадувала всі ті роки образи. Вона згадувала сльози у ванній кімнаті, постійне відчуття своєї неповноцінності, нескінченні повчання свекрухи і беззахисність перед її уколами. Але вона також бачила щире розкаяння в очах чоловіка. Вона розуміла, що він зробив величезний внутрішній крок. — Я можу повернутися, Романе, — нарешті сказала вона дуже спокійно і виважено. — Але тільки на моїх умовах. — Я згоден на все. — Твоя мати більше ніколи не приходитиме до нас без попереднього узгодження зі мною. Вона не матиме ключів від нашого житла. Вона не робитиме мені зауважень у моєму домі. І якщо вона хоч раз спробує образити мене або поставити під сумнів мій авторитет перед сином, ти зупиниш її сам, без моїх прохань. Ти захищатимеш свій дім
— Якщо ти не пустиш мене до дитини, я відкрию ці двері власним ключем, бо маю на це повне право, — сказала свекруха так спокійно, наче просила передати сіль. Марина стояла в передпокої своєї невеликої орендованої квартири й дивилася на матір свого чоловіка. У руках Надії Степанівни похитувався важкий пакет із логотипом місцевої крамниці. Звідти … Читати далі