– Я був готовий взяти тебе з дитиною! – Роздратовано сказав він, розчарувавшись у нареченій

– Оксано, тільки не гнівайся. Сьогодні мені не вдасться приїхати. – Що трапилося? – Давай завтра побачимось, я тобі все розповім. Термінові справи. – Добре, – сказала вона. – Дякую. Я знав, що ти зрозумієш. Оксана нічого не відповіла і закінчила розмову. *** Рік тому Оксана взагалі не думала, що в її житті з’явиться чоловік, … Читати далі

Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? — розгнівано запитувала Лариса в чоловіка, коли побачила, що гроші пропали. — Ми пів року відкладали на пральну машину, бо стара вже стрибає ванною, наче збирається самостійно виїхати з квартири. Учора гроші були, сьогодні конверт порожній. Тільки не кажи, що знову допоміг своєму братові з ремонтом будинку. Лариса стояла біля плити у своїй тернопільській квартирі й тримала конверт перед чоловіком. На сковорідці шкварчали деруни, електричний чайник клацнув і замовк, а Роман сидів біля вікна та складав окуляри у футляр. — Петро нічого не просив. — Тоді де гроші? — Я взяв. — Це я вже зрозуміла. Навіщо? — У суботу покажу. — Ні, Романе. Зараз. Мені набридли твої таємниці. Тридцять років я повинна здогадуватися, що ти думаєш, чому мовчиш, куди збираєшся. Досить. Хочеш жити сам по собі — живи. Я подаю на розлучення. Роман підняв очі. — Добре. Лариса завмерла з лопаткою в руці. — Що добре? — Розлучаймося. — Ти зараз серйозно? — Так. — І навіть не скажеш: «Ларисо, заспокойся»? — Ні. — Не попросиш мене не гарячкувати? — Теж ні. Вона вимкнула плиту й сіла навпроти. — Тридцять років ти мене зупиняв. — Саме тому сьогодні не буду

— Романе, залиш ту чашку й подивися на мене. Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? Ми пів року відкладали на пральну машину, бо стара вже стрибає ванною, наче збирається самостійно виїхати з квартири. Учора гроші були, сьогодні конверт порожній. Тільки не кажи, що знову допоміг своєму братові з ремонтом будинку. … Читати далі

— Рік я вкладала свої гроші у квартиру, яка мені, виявляється, не належить. Я про це не знала. А ти знав і мовчав. Що саме я роздуваю?

Папка випадково розкрилася, і Мирослава навіть не підозрювала, яку таємницю приховували ці папери. Зазвичай Мирон ховав їх у шухляду столу, але того вечора, поспішаючи кудись, просто залишив на журнальному столику. Вона й не збиралася зазирати, просто взяла, щоб віднести на місце, аби не лежало зайве, і тоді стрічки розійшлися самі по собі. Листи розсипалися. Мирослава, … Читати далі

Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт. Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й дивилася крізь скляні двері на подвір’я. Надворі цілий день сіяв дрібний осінній дощ. Вода стікала з даху тонкими струмками, а біля господарського приміщення темніли п’ять великих картонних коробок. Андрій навіть не обернувся. Він стягував робочі черевики й сердито відсовував ногою її домашні капці. — Якщо питаєш про ті великі, то твої. Я звільнив комору. Олеся повільно поставила сумку на тумбу. — Навіщо? — Бо мені треба місце. — Для чого? — Для обладнання. Я ж учора говорив. Твої речі мені заважють, тому там тепер мають стояти мої, я ж тут господар, тому й сам вирішую. Олеся вийшла надвір. Дощ лив, як з відра. Вона підхопила першу коробку й відразу відчула, що дно стало м’яким. Картон прогнувся, і їй довелося підтримати коробку коліном і таки переносити її

— Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт. Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й дивилася крізь скляні двері на подвір’я. Надворі цілий день сіяв дрібний осінній дощ. Вода стікала з даху тонкими струмками, а біля господарського приміщення темніли п’ять великих картонних … Читати далі

– Семене, це хто? – Це… ну… е… А ти чого в середу сюди зірвалася? Ти б хоч подзвонила… – Ти мені зуби не заговорюй! – розсердилася Тамара Іванівна. – Що відбувається? – Та нічого не відбувається, – Семен відвів очі. – Просто покликав людину, щоб дізнатися… Ну, по чому нині така ділянка, як наша. – А ці двоє для антуражу тут були?

Тамара Іванівна зібралася на дачу в середу, хоча зазвичай вони із Семеном вибиралися туди на вихідні. Просто скучила за своїми грядками, от і сіла в маршрутку та покотила. Всю дорогу, дивлячись у запорошене вікно на сосни, вона думала, як зрадіє чоловік. Семен останнім часом сидів на дачі майже невилазно, казав, що в місті йому задушливо … Читати далі

Синочку, тоді часи були скрутніші, ти ж знаєш, — винувато промовила мати, опускаючи очі. — Та й не було таких тоді. А Назарчикові пощастило, останні залишки розпродували. Увечері, коли в кімнаті згасло світло і за вікном чулося лише рівне гудіння вечірнього приміського поїзда, Любомир повернувся на бік і тихо покликав брата. — Спиш уже, чи що? — Ні, на зірки дивлюся, — по-дитячому щиро озвався Назар з нижнього ярусу ліжка. — А знаєш, чому тобі той костюм із вишивкою купили, а мені ні? — Чому? Бо я гарно поводився? Любомир глухо й недобре хихикнув у темряві. — Бо тебе пожаліли. Батьки не хотіли, щоб ти почувався чужим. Вони тебе взагалі з сиротинця забрали, коли ти зовсім крихітним був. Тебе там хтось залишив під дверима в коробці, а вони повз проходили і підібрали, бо їм шкода стало

— Якщо ви принесете додому ще одну дитину, я просто зберу свої речі й піду жити до сусідів, бо ви мене більше не любите! Семирічний Любомир стояв посеред кухні, схрестивши руки, і спідлоба дивився на батьків. Він саме пішов у перший клас і вважав себе цілком дорослим чоловіком, з думкою якого нарешті мають рахуватися всі … Читати далі

Тітко Марто! Тут до нас прийшли! — в порозі крикнула незнайома дівчина. — Ви хто? За кілька секунд у коридор вийшла молода жінка приблизно Соломіїного віку. Побачивши гостю, вона різко зупинилася. — Ви до кого? — Це я хотіла б запитати. Мене звати Соломія. Я дружина власника цієї квартири. Жінка змінилася на обличчі. — Дружина? — Так. Назара Коваля. А ви? Дівчинка переводила погляд з однієї жінки на іншу. — Тітко Марто, а це татова знайома? Соломія перестала дихати на кілька секунд. — Чия знайома? Марта одразу нахилилася до дівчинки. — Даринко, сонечко, іди домалюй свій будиночок. Я зараз прийду. Дівчинка слухняно пішла до кімнати. Соломія повільно зайшла в передпокій і сама зачинила за собою двері. — Тепер поясніть мені, що відбувається. — Мабуть, вам краще поговорити з Назаром, вашим чоловіком. — Обов’язково поговорю. Але зараз я стою у квартирі свого чоловіка, де живе дитина, яка назвала його татом. Тому почнемо з вас. Марта сперлася долонею об комод. — Я не її мама, якщо ви про це подумали. — А хто? — Старша сестра її мами. Я не очікувала, що ви прийдете, мені тепер так незручно

— Назаре, тільки не кажи, що знову збираєшся на нашу річницю у своїй сірій сорочці, — засміялася Соломія, стоячи перед дзеркалом у спальні й прикладаючи до себе темно-зелену сукню. — Я її вже стільки разів бачила, що можу із заплющеними очима назвати кожну ґудзикову петлю. У тебе ж залишився той світлий костюм у квартирі на … Читати далі

Сергію? Що це таке? — гукнула дружина, повільно знімаючи куртку. — У нас хтось є? З кухні почувся жіночий сміх. — О, нарешті господиня повернулася! А ми вже думали, що ти до ночі десь ходитимеш! Мар’яна завмерла з шарфом у руках. За мить у коридор вийшла Оксана, старша сестра Сергія. За нею показався її чоловік Павло, а сам Сергій стояв трохи далі з таким виразом обличчя, ніби сподівався непомітно злитися з бежевими шпалерами. — Сюрприз! — широко усміхнулася Оксана. — Ми до вас на вихідні. Давно ж не бачилися. Мар’яна подивилася спочатку на неї, потім на дві сумки, тоді на чоловіка. — Сергію, можна тебе на хвилину? — Та чого там шептатися? — махнула рукою Оксана. — Ми свої. Краще скажи, що будемо їсти. Павло ще дорогою казав, що за домашнім борщем скучив. — Я взагалі-то казав про деруни, — озвався Павло з кухні. — Але від борщу теж не відмовлюся. І щоб часничок був. Мар’яно, ти ж умієш нормально готувати? Мар’яна повільно поклала ключі на полицю. — Сергію. На хвилину йди сюди. Бо я щось зовсім не розумію, що вже відбувається

Мар’яна мріяла лише про гарячий чай, тишу й кілька хвилин відпочинку. Та щойно вона відчинила двері квартири, з кухні долинув веселий голос сестри чоловіка: «Ну нарешті господиня прийшла! Ми вже зачекалися. Павло хоче домашню вечерю». Мар’яна повільно перевела погляд на чоловіка. Сергій стояв біля дверей кухні й уперто дивився кудись убік. — Сергію, скажи мені … Читати далі

– Я ж нічого не прошу. Просто заповіт! – Чому ти мене не розумієш? Це ж просто папір. Зате я не хвилюватимуся про майбутнє твоєї сестри. – Все, мамо! Я впораюся сама, не приходь більше

Валентина не любила хворіти, а якщо й хворіла, то намагалася не показувати це. У третьому класі вона пішла в шкільний медичний кабінет, боліла голова. Їй сказали не відлинювати від уроків, а йти вчитися. Того дня вона ледве дійшла до хати і одразу заснула. Прокинулась у лікарні, нічого не пам’ятає. Виявляється, була висока температура, грип. Лікарі … Читати далі

Ти чого прийшла, як до себе додому? Потім ми розговорились, сестра хвалилася, що це тепер її дім: – Антон переписав усе на мене, а ти, власне, що хотіла?

У просторій кухні міського будинку пахло свіжою випічкою та сушеними травами, але тиша здавалася натягнутою, мов струна. Марія стояла біля вікна, тримаючи в руках порцелянове горнятко, і дивилася на подвір’я, де восени вітер ганяв жовте листя. Вона згадувала роки, коли все було інакше. Сестри росли разом в одній невеликій квартирі на околиці міста, але між … Читати далі