А ти чого там знову сидиш і мовчиш усю дорогу, невістко? — Раїса Трофимівна різко стала сердитою. — Знову ховаєш якесь приховане невдоволення в собі? Запам’ятай раз і назавжди, моя люба: хату ми свою продамо, але твого тут немає ані єдиного грама, ані однієї цеглини! Це родова земля мого діда, родинне майно, нажите важкою працею багатьох поколінь нашої родини! Скажи велике спасибі, що ми взагалі зволили взяти тебе із собою на цю нотаріальну угоду. — Я зовсім нічим не незадоволена, Раїсо Трофимівно, — спокійним, рівним і крижаним голосом відповіла Євгенія. — Я просто спокійно чекаю, коли ми вже нарешті доїдемо до місця призначення, бо в мене на сьогодні заплановано чимало інших важливих справ. — От і сиди мовчки та чекай, раз уже поїхала! Примазатися раптом вирішила до чужого родинного багатства? Навіть не мрій, нічого у тебе не вийде! На власні примхи та капризи заробляй самостійно, своїми власними руками і потом, як це роблять інші чесні люди. А то я чудово знаю вас, сучасних молодих жінок: тільки дай вам волю — одразу намагаєтеся накласти свою загребущу лапу на все, чого ви не заробляли
Ранковий осінній день зустрів столицю густим, майже оксамитовим туманом, що повільно осідав на холодний асфальт і розмивав обриси високих будинків на околицях. Автомобіль марки «Шкода» впевнено котився у бік нотаріальної контори, розрізаючи фарами сіру пелену світанку. За кермом сидів Максим, тримаючи однією рукою кермо, тоді як іншою він постійно крутив у пальцях свій дорогий смартфон, … Читати далі