Навколо сиділи гості — осіб десять, не менше. Усі були ошатно одягнені, весело розмовляли й сміялися. Хтось тримав у руках келихи, хтось накладав собі їжу. У центрі всієї цієї розкоші сиділа Раїса Михайлівна, колишня свекруха Ірини. Жінка приймала вітання, посміхалася і кивала головою, явно насолоджуючись увагою

— Треба терміново з’їздити на дачу. Перевірити, як будинок після зими перезимував, — Ірина кинула погляд на календар і подумки прикинула, коли вийде вибратися за місто. Весна у розпалі, а вона все ніяк не могла знайти час. Робота, домашні справи, постійна метушня — усе це відсувало поїздку на потім. Але зараз, нарешті, випав вільний вихідний. … Читати далі

Якщо гроші цілі… Тоді навіщо? Навіщо цей сором? Навіщо чужі люди в моїх стінах? Де ви самі живете? Олена задихнулася сльозами, уткнувшись лобом у мамині коліна. І тоді від дерева зробив крок Сергій. Його голос пролунав глухо, потріскано: — Тому що грошей за ту квартиру нема, Любове Іванівно. Люба насупилася, дивлячись на зятя. — За яку квартиру? — За нашу. За ту, що ми мали купити два роки тому. Повітря в сквері немов застигло. Люба пригадала той день: червень двадцять другого року, відділення банку в Болоньї. Вона стояла біля віконця міжнародних переказів і відправляла доньці двадцять п’ять тисяч євро. Усі заощадження, які вдалося відкласти понад вартість своєї двушки. Це мав бути перший внесок за нову трикімнатну квартиру для молодої сім’ї, бо діти росли, тулитися в однокімнатній хрущовці свахи ставало нестерпно. Тоді Олена плакала в слухавку, дякувала, обіцяла, що вони швидко виплатять решту в розстрочку… — Як нема? — повільно промовила Люба. — Я ж відправила все. Ви казали, що уклали договір з забудовником. Ти мені планування показувала… — Я збрехала, мамо, — прошепотіла Олена, не підводячи голови. — Я все вигадала. Не було ніякого договору

Коли міжнародний автобус «Болонья — Чернівці» зі скреготом загальмував біля автостанції, над містом висів сизий туман ранньої осені. Люба вийшла на перон однією з перших, тримаючи в руці важку темно-синю валізу на коліщатках. У тій валізі лежали пармезан, запаяний у вакуум, дві жерстяні банки оливкової олії першого віджиму, туфлі для Олени, які та ніколи б … Читати далі

Мамо, у суботу зранку будь удома, — поспішав син. — Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару теплицю, вирівняють землю біля сараю, а там уже почнемо робити навіс для двох машин, — Олег поклав ключі на кухонний стіл і так упевнено розгорнув на телефоні план подвір’я, наче господарем тут був саме він. — Дивись: від воріт буде широка доріжка, тут плитка, далі зона для відпочинку. А ці твої грядки треба прибрати. Ну кому зараз потрібні п’ять рядків помідорів? Сімдесятирічна Марія Степанівна саме діставала з духовки пиріг із яблуками. Вона поставила його на дерев’яну дошку, зняла рукавиці й лише тоді повернулася до сина. — А мене ти коли збирався запитати? — Про що? — Про мою теплицю. Про мої грядки. Про мій двір. — Мамо, та не починай. Я ж для добра роблю. Скільки можна жити так, наче надворі досі дев’яності? Будинок великий, місце чудове, до Івано-Франківська недалеко. Тут можна так усе облаштувати, що люди милуватимуться

— Мамо, у суботу зранку будь удома. Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару теплицю, вирівняють землю біля сараю, а там уже почнемо робити навіс для двох машин, — Олег поклав ключі на кухонний стіл і так упевнено розгорнув на телефоні план подвір’я, наче господарем тут був саме він. — Дивись: від воріт буде широка … Читати далі

– Мамо, ну подумай сама, у Славки будуть батьки на весіллі, мама й тато, а в мене? При живій матері, буде батько і мачуха? А мати? Ну, як ти собі це уявляєш?  – Що люди скажуть, що подумають про нас майбутні родичі? – Мені все одно, Поліно, хто там і що подумає … я тобі сказала своє слово, нехай іде батько зі своєю дружиною. Мені тоді нічого там робити, розумієш?

– Мамо, ну що ти, їй богу, як … як … як якась … з середньовіччя, слово честі. Віра сиділа втупившись у стіл, вона була вся напружена і слухала дочку уважно, стиснувши в тверду ниточку губи. – Що він тобі зробив? Урвав віку? Покарав? Вкрав щось? – Ні! Він всього-на-всього пішов до іншої жінки, – … Читати далі

Ти перебільшуєш, – знизала плечима сестра. – У наш час без житла людина – ніхто. Назар перебіситься. Йому просто підбурює та його дівчина. Вона ж бачить, що Мар’яна пані в новобудові, а вона змушена посуд мити в старій раковині. Жіноча заздрість страшніша за все

Шум прибережного океанського вітру за вікнами великого будинку дони Ізабель ніколи не приносив Надії довгоочікуваного спокою. Вона витирала порцелянові тарілки, машинально складала їх до дубового серванта і слухала, як гуде чуже південне місто. Минуло вже майже три роки відтоді, як Надія зібрала дві потерті валізи на автостанції у Львові та вирушила в невідомість. Розлучення з … Читати далі

– Навіщо платити чужій людині, якщо у сім’ї є свій бухгалтер? – Здивувалася мати

За столом у кімнаті зібралися четверо: батьки – Роман Олексійович та Ніна Семенівна, їхній старший син – Віктор, який після розлучення жив із батьками, та двадцятип’ятирічна дочка Оксана, яку мати попросила сьогодні прийти до них на обід. Після обіду перейшли з кухні в кімнату, і батьки почали розмову, заради якої й зібралися. Роман Олексійович сидів … Читати далі

— Бути дружиною в нашій сім’ї — це виявляється, означає працювати особистим менеджером для дорослого чоловіка. Коли він сказав, що кухня і хатні справи даються мені “легше, бо я жінка”, я зрозуміла, що час міняти правила гри в нашому домі. Мені набридло бути єдиною, хто тримає в голові абсолютно все!

— Бути дружиною в нашій сім’ї  — це виявляється,  означає працювати особистим менеджером для дорослого чоловіка. Коли він сказав, що кухня і хатні справи даються мені “легше, бо я жінка”, я зрозуміла, що час міняти правила гри в нашому домі. Мені набридло бути єдиною, хто тримає в голові абсолютно все!  Вечір вівторка починався абсолютно звичайно. … Читати далі

Віро, тільки ти мене не покидай. Я вже стара стала, а сини далеко. Один у Львові, другий у Києві. Кому я там потрібна зі своїми клопотами? — Галина Петрівна сиділа біля кухонного столу й дивилася, як молодша сестра складає у шафу чисті рушники. — От ще придумала! Куди я тебе покину? Через дві вулиці живу. Не в іншій області, — усміхнулася Віра. — Тільки ти сама теж не вигадуй собі роботи. Учора знову полола біля паркану. — Там бур’ян уже до колін. — Нехай росте. Йому за це ніхто грошей не платить. Галина засміялася. — От язик у тебе. — Зате ти усміхнулася. Так вони й жили останні роки. Віра приходила до старшої сестри майже щодня. Узимку розпалювала піч, приносила продукти, прибирала сніг біля хвіртки. Навесні копала невелику ділянку за хатою, садила картоплю, цибулю, квасолю. Влітку разом збирали ягоди, восени складали дрова під навісом. Галина мала двох синів. Але до матері вони не хотіли навідуватися

— Віро, тільки ти мене не покидай. Я вже стара стала, а сини далеко. Один у Львові, другий у Києві. Кому я там потрібна зі своїми клопотами? — Галина Петрівна сиділа біля кухонного столу й дивилася, як молодша сестра складає у шафу чисті рушники. — От ще придумала! Куди я тебе покину? Через дві вулиці … Читати далі

— Чекаю на первістка, щасливий період життя, але чоловік постійно дошкуляє своїми безглуздими “жартами” про мою вагу. Останніми тижнями його дотепи на зразок “обережно, не впади, бо буде землетрус” просто вибивають із колії та доводять до сліз. Мені дуже потрібна порада дівчат, як правильніше й дієвіше поставити його на місце!

— Чекаю на первістка, щасливий період життя, але чоловік постійно дошкуляє своїми безглуздими “жартами” про мою вагу. Останніми тижнями його дотепи на зразок “обережно, не впади, бо буде землетрус” просто вибивають із колії та доводять до сліз. Мені дуже потрібна порада дівчат, як правильніше й дієвіше поставити його на місце!  Останній місяць перед появою малюка … Читати далі

— Мені майже тридцять вісім років, я самостійно виховую дітей і забезпечую всю родину, але для батьків досі залишаюся тою, чий відносний добробут викликає лише шпильки. Вечеряла з дітьми в затишному закладі після басейну, коли подзвонив тато й замість простої радості видав чергову іронічну фразу про “красиве життя”. Чому ж найближчим людям так важко щиро порадіти за нас без прихованих докорів?

— Мені майже тридцять вісім років, я самостійно виховую дітей і забезпечую всю родину, але для батьків досі залишаюся тою, чий відносний добробут викликає лише шпильки. Вечеряла з дітьми в затишному закладі після басейну, коли подзвонив тато й замість простої радості видав чергову іронічну фразу про “красиве життя”. Чому ж найближчим людям так важко щиро … Читати далі