Твоя мама вчора при Назарові сказала, що я тут чужа людина, яка прийшла на все готове. Дитині десять років, він усе чує і розуміє. — Вона просто пожартувала. У мами такий гумор, ти ж знаєш. — Десять років однакових неприємних жартів, Романе. Це не смішно. — Слухай сюди, — він насупився. — Я ніколи не вибиратиму між тобою і мамою. Вона моя найрідніша людина. — А я? А наші діти? Ми хто для тебе? — Ви — це інше. Ти маєш розуміти своє місце. Ось воно. Просте й страшне пояснення всього мого сімейного життя. «Інше». Другий сорт. Ті, хто має підлаштовуватися, прислуговувати й терпіти, поки весь наш світ крутиться навколо примх його матері, Валентини Степанівни. На кухню зайшов Назар. Розмова миттєво обірвалася. Я натягнула посмішку, підійшла до сина, поправила комірець сорочки. Хлопчик пильно подивився на мене. Його погляд був занадто дорослим для десяти років. — Мамо, ти плакала? — Ні, синочку, все добре. Сідай снідати, бо запізнитеся
— Ти в цій хаті ніхто, звичайна гостя, і право голосу матимеш лише тоді, коли моя мати дозволить! Саме ці слова чоловік кинув мені просто в очі вранці, перед тим як спокійно відсьорбнути каву й уткнутися в екран телефону. Я стояла посеред власної кухні, тримаючи гарячу ложку, якою щойно насипала дітям кашу. Руки ледь помітно … Читати далі