Ця хата — моя, — чітко промовила Надія, дістаючи з сумочки ключі та телефон. — До шлюбу придбана, за мої кошти та кошти мого батька. Ні ти, Назаре, ні твоя мама тут не прописані й не маєте жодної частки. — Надіє, заспокойся, давай поговоримо як дорослі люди, — Назар спробував узяти її за лікоть, але жінка рішуче відступила назад. — Ми вже поговорили. Я даю вам сорок хвилин на збори. Якщо за цей час речі не будуть у коридорі, я викликаю дільничного інспектора, показую документи на власність, і розмова буде зовсім іншою. — Ти не посмієш! — скрикнула свекруха. — Я всім родичам розкажу, яка ти невдячна! Сусідам розкажу! — Розповідайте кому завгодно, — спокійно відповіла Надія. — Час пішов. Вона зайшла до спальні, зачинила двері на засувку й сіла на диван, тримаючи перед очима екран телефона. За дверима зчинився неймовірний рейвах. Гримали дверцята шаф, цокотів посуд, лунали схлипування свекрухи та глухі прокльони Назара. Кілька разів чоловік стукав у двері спальні: — Надійко, відчини! Матері зле, треба краплі! Подумай добре, що ти робиш, назад вороття не буде! Надія не промовила жодного слова. Вона дивилася, як спливають хвилини на годиннику
— Ви збирайтеся звідси, мені тут одній спокійніше буде, — спокійно сказала свекруха, неспішно розмішуючи цукор у порцеляновій чашці. Надія застигла у дверях кухні, тримаючи в руках складену постільну білизну. У коридорі тим часом глухо стукнула об підлогу велика сіра валіза на коліщатках. Її чоловік Назар навіть не дивився в очі. Він квапливо відчинив шафу … Читати далі