Не склалося, Галю. Та й, якщо чесно… не хотілося. Навіщо мені чужа жінка в хаті? Її треба вивчати, звикати до її норову, до її звичок. Щось доводити знову, притиратися. А я свою пам’ятав. — Мене, чи що? — здивувалася вона. — Тебе, кого ж іще. Ти хоч і сварлива була, як оса, зате рідна. Я коли в хату заходив, завжди мені здавалося, що ти зараз із кухні вийдеш і скажеш: «Михайле, чого чоботи не помив?» Звик я до тебе. А іншої не захотів. Галина відчула, як до горла підкотився клубок. — А я думала, ти мене зненавидів тоді. Коли я поїхала. — Злився, — чесно зізнався він. — Дуже злився. Думав: покинула мене, як пса старого. Гордий був, дурний. Хотів показати, що й сам усе зможу, без твоїх подачок. Образа душила. А потім дівчата повиростали, роз’їхалися… Залишився сам на сам із хатою і зрозумів: ти ж не від добра поїхала. Я ж тоді не міг тобі дати того, що ти хотіла. Ні грошей нормальних заробити, ні доброго слова сказати. Вперті ми були обоє, Галю. Як два барани на вузькому мосту. — Були, — зітхнула Галина і поклала свою руку на його широку, шорстку долоню. — Обоє дурні були. Мені тоді здавалося, що все життя попереду, що десь там є інше, краще, багатше щастя. А щастя — воно ж не в євро і не в плитці італійській. Я там стільки надивилася на багатих людей… У них палаци, а радості в очах немає. Одинаки в золотих клітках
Коли Галина у сорок років застібала блискавку на великій картатій валізі, руки в неї тремтіли. Це було тремтіння не від страху перед чужою країною, а від глухої, задавненої втоми, яка накопичувалася роками. Вона була абсолютно впевнена в одному: до Михайла вона більше ніколи не повернеться. Вони прожили разом майже двадцять років. Збоку їхнє життя здавалося … Читати далі