А мені й не треба назад, — спокійно відповіла Надія, акуратно складаючи у коробку свої перукарські ножиці. — Я сім років працюю на чужу тітку. Віддаю половину заробітку за оренду крісла, вислуховую чужі капризи і щовечора рахую копійки, щоб нам вистачило на житло. А там — хата моєї бабусі. Своя, тепла, простора. І земля своя. — Ти з глузду з’їхала, — видихнув чоловік і сів на табурет. — Яка хата? Яке село? Що я там робитиму зі своєю інженерною освітою? Город сапатиму? — Ти майстер на всі руки, Льошо. А головне — ми там будемо вільними. Суперечки тривали майже місяць. Олексій сердився, наводив цифри, переконував, що в місті хоч якась стабільність. Надія не кричала і посуд не била. Вона просто продовжувала вечорами пакувати коробки. Зрештою він здався. Любив її так, як уміють любити лише спокійні, мовчазні чоловіки, які одного разу обрали свою жінку і більше ніколи не дивилися по боках. Він був людиною креслень і чітких схем, а вона — легка, щира, з очима кольору літнього неба
— Якщо ти зараз збереш речі й поїдеш у те забуте село, назад вороття не буде, ти чуєш мене? Олексій стояв посеред орендованої квартири з чашкою в руках і дивився на дружину так, наче бачив її вперше в житті. — А мені й не треба назад, — спокійно відповіла Надія, акуратно складаючи у коробку свої … Читати далі