Які ще гроші?! Ти здуріла, невістко? Ми ж родина! — сердилася свекруха. — Родина має допомагати одне одному просто так, задарма, від щирого серця. Ти мені — послугу, я тобі — добре слово і спокій. А гроші, зарплатна картка в мене, вона на моє ім’я оформлена, мені стаж іде, пенсія капає. Тож навіщо тобі ті гроші? Тебе мій син Іван усім забезпечує, дах над головою є, їсти є що. Чого тобі ще треба? На хустки? Так тобі на зміні хустка не потрібна, там однаково темно. Марія відчула, як руки її тремтять, але не від холоду, а від обурення. — Тобто, ви хочете, щоб я працювала безкоштовно, а ви будете отримувати гроші й лежати в теплому ліжку? Ви пропонуєте мені стати вашою безкоштовною робочою силою, прикриваючись родинними обов’язками? Це ж несправедливо! — Несправедливо — це коли невістка свекрусі не допомагає! — голос Галини Іванівни став різким і наставницьким. — Я тобі свого сина подарувала, я з тобою в лікарні була, морально підтримувала. А ти мені за це таку невдячність? Соромно, Маріє, соромно! Ми одна родина, а ти все міряєш якимись папірцями. Допоможи мені зараз, дай передихнути, а я, дивись, восени й з Андрійком частіше посиджу, поки ти до сусідки в гості сходиш чи в городі поратимешся
Село Вербівка, що розкинулося серед розлогих луків та старезних верб, жило своїм неквапливим, розміреним життям. Тут кожен знав кожного, а новини розліталися швидше, ніж вітер у степу. У невеличкій хаті на краю села, де пахло свіжоспеченим хлібом та сушеними травами, напруга сягнула такої межі, що, здавалося, повітря можна було різати ножем. Марія, молода жінка, яка … Читати далі
