Ганно! Відчиняй, гості вже під дверима! — гукнув Ярослав і нетерпляче постукав кулаком у дерев’яну фільонку. — Ну що за манери, де вона там поділася? Телевізор, мабуть, дивиться. — Ото завжди вона так, — скривилася Любов Дмитрівна, підходячи ближче. — Жодної поваги ні до чоловіка, ні до свекрухи. Люди чекають на холоді, а вона навіть не квапиться. Я в її роки за п’ять хвилин усе встигала, а ця як сонна муха. Раптом за дверима почулася повільна, важка хода. Це геть не нагадувало тихий, квапливий крок Анни. Клацнув один замок, потім поволі провернувся другий. Двері плавно відчинилися. Слова свекрухи застрягли десь на півдорозі. Ярослав так і застиг із піднятою рукою. Тітка Надія від несподіванки випустила з рук одну з торбин, і скляна банка з квашениною гучно брязнула об бетонну підлогу, розливаючи навколо пряний розсіл. На порозі стояв чоловік. Високий, міцної статури, з короткою стрижкою і спокійним обличчям. На ньому були робочі джинси та сіра футболка зі слідами білої шпаклівки. У правій руці він тримав потужний будівельний перфоратор, від якого ще йшов ледь помітний запах нагрітого металу. — Добрий вечір. Слухаю вас, — густо, спокійно промовив незнайомець, обводячи поглядом розгублених гостей
— Святкувати будемо в тебе, і навіть не думай відмовлятися, ти зобов’язана накрити стіл! — пролунав у слухавці безапеляційний голос свекрухи, без жодного натяку на банальне «добрий день». — У мого синочка ювілей, тридцять п’ять років, — вела далі Любов Дмитрівна так, ніби зачитувала наказ. — У твоїй двокімнатній місця повно, не те що в … Читати далі