Разом виходить двадцять шість людей. Стіл замовили на тридцять місць, там якраз форма зручна, літерою «П». Вона замовкла, затримавши ручку над порожнім рядком. Її погляд ковзнув по батьковому обличчю, вивчаючи глибоку складку між бровами. — Тату, — промовила вона тихіше, втративши свій командний тон. — А ти не хочеш запросити своїх старших дітей? Повітря в кімнаті наче згусло. Старий настінний годинник раптом почав цокати нестерпно гучно: раз-два, раз-два. Іван зняв окуляри, дістав із кишені носовичок і заходився повільно протирати скельця, хоча вони були чистими. — Яких старших дітей? — глухо запитав він. — Не вдавай, що не розумієш. Андрія й Оксану. Ми з Тарасом знаємо, що вони є. Вони наші брат і сестра по крові. Скільки можна мовчати? Мені тридцять, Тарасу двадцять вісім, а ми жодного разу в житті їм в очі не дивилися. — Вони не прийдуть, Марино. — А ти кликав? — Ні. — То звідки знаєш? Іван поклав окуляри на край столу. Пальці ледь помітно тремтіли. — Є речі, які не перекреслиш просто так, зателефонувавши через тридцять років, доню. Вони виросли без мене. Я для них — тінь, яка колись пішла крізь двері й не повернулася. Навіщо я їм зараз? Старий, чужий дід
Пил у променях вечірнього сонця кружляв так повільно, ніби час у цій квартирі застряг десь у листопаді чотири роки тому. Іван сидів на краю дивана, спершись ліктями на коліна, і дивився на власні руки. Важкі, сухі долоні з посіченими лініями — руки колишнього інженера, який умів креслити найскладніші вузли тепломереж, але виявився геть безпорадним у … Читати далі