Усі щоденні побутові витрати непомітно лягли на плечі Вікторії. Вона оплачувала всі комунальні рахунки, купувала продукти в супермаркетах, оновлювала домашній текстиль, купувала засоби для прибирання, готувала смачні вечері. Вона не дорікала йому цим, бо щиро вважала, що у складні часи треба підтримувати близьку людину, якщо в неї є труднощі. У Назара від першого шлюбу підростали двоє дітей — хлопчик десяти років і семирічна дівчинка. Жили вони разом зі своєю матір’ю, колишньою дружиною Назара, в іншому районі міста. Батько бачився з ними переважно на вихідних, водив їх у міські парки, на дитячі майданчики або в гості до своєї матері. Вікторія із самого першого дня їхнього спільного проживання попросила не приводити малечу до її однокімнатної квартири. Вона пояснила це просто й без лукавства: після важкої розумової роботи з цифрами та звітами їй потрібна тиша і спокій у власному домі. Вона не хотіла змішувати особистий простір із минулим життям свого чоловіка. Назар тоді легко прийняв цю умову, стверджуючи, що цілком поважає її кордони і сам вважає правильним спілкуватися з дітьми окремо, не створюючи нікому незручностей. Вікторія ніколи не відчувала неприязні до його дітей. Вона розуміла, що діти не винні в тому, що їхні батьки не змогли зберегти родину. Проте вона твердо вважала: відповідальність за їхній добробут, виховання, одяг та навчання лежить виключно на рідному батькові та рідній матері. Це не було черствістю — це була звичайна життєва справедливість і розуміння меж особистої відповідальності
— Ти просто жадібна жінка, якій шкода кількох гривень для моїх дітей, от і все! — Це були мої зароблені кошти, Назаре. І ти взяв їх потайки, без жодного дозволу. — Ми три роки живемо разом під одним дахом, їмо з одного посуду, ділимо одне житло! Яка різниця, чия картка була прив’язана до покупок? Вікторія … Читати далі