Люба щороку кликала Галину до себе: «Галю, та приїдь хоч подивитися! Тут сонце, тут апельсини просто на деревах ростуть на вулиці! Скільки можна в тому холоді сидіти?» Але раніше завжди щось заважало: то чоловік хворів, то дітям треба було допомагати платити за університет, то городом треба було займатися. Галина дістала телефон і набрала сестру у вайбері. — Любо, привіт. — Галюся! Щось трапилося? — голос Люби в слухавці звучав бадьоро й дзвінко, як у молодості. — Нічого поганого. Скажи, твій диван у вітальні ще вільний? — Вільний, а для кого? — Для мене. Я хочу приїхати. І не на три дні. Хочу спробувати пожити у Римі. На тому кінці дроту запала тиша. Потім Люба голосно видихнула й розсміялася: — Та невже ти наважилася! Купуй квиток, я тебе зустріну
Галині Іванівні було шістдесят шість, коли вона твердо вирішила змінити своє життя. Усе почалося в неділю, наприкінці листопада. Родина зібралася за великим обіднім столом у її хрущовці. Син Тарас із дружиною Оксаною голосно обговорювали плани на літню відпустку. — Візьмемо тур до Туреччини, — говорив Тарас, наколюючи на виделку смажену курку. — А малого залишимо … Читати далі