А моя Галя без мене ж і кроку зробити не зможе! — голосно проголошував чоловік, обводячи поглядом зацікавлених слухачів. — Пам’ятаєте, як вона на водійські права здавала? Чотири рази на перескладання ходила! Інструктори за голову бралися. Якби я особисто не взяв кермо у свої руки і не навчив її паркуватися на пустирі біля гаражів, вона б досі на трамваях на роботу їздила. Гості за столом слухняно посміювалися, хтось схвально хитав головою. Я відчула, як моє обличчя вкривається гарячим рум’янцем. Насправді я склала практичний іспит з другої спроби, без жодної його допомоги, бо Дмитро на той час був у тривалому відрядженні. Але сперечатися з ним зараз означало влаштувати привселюдну сварку. А вдома на мене чекала б ціла доба важкого, крижаного мовчання. Тому я сиділа з рівною спиною і вдавала, що все гаразд. На гаряче подали запечену форель з овочами та печеню в глиняних горщиках. Дмитро з’їв своє м’ясо за лічені хвилини, відсунув порожню тарілку й ліниво глянув на мій бік столу. Без жодного слова, навіть не запитавши дозволу, він узяв свою виделку, перехилився через край столу й відламав найбільший, найсоковитіший шматок запеченої риби просто з моєї тарілки. При цьому крапля соусу з його виделки впала прямо на випрасувану білу скатертину
— Галино, ти взагалі розумієш, скільки я на тебе свого життя поклав? Двадцять п’ять років тягну все на своїх плечах, а ти навіть чай не можеш подати нормальної температури! Саме з цих слів і почався день нашого срібного весілля. Не з квітів, не з теплих обіймів і навіть не зі звичайного людського «дякую за сніданок». … Читати далі