Мені вже під шістдесят, Стефо. Три роки я щовечора приходжу в порожнечу. Вмикаю телевізор, аби тільки хтось балакав у хаті. Говорю з комодом, із дзеркалом. Людина не створена для того, щоб доживати віку на самоті. — І я не хочу мовчати решту життя, — щиро сказала я. — Моя мати прожила сама чверть століття. Я бачила, як вона згасала день за днем. Я не зраджую пам’ять про Богдана. Але я хочу жити. Ми просиділи в тому непоказному кафе майже дві години. Згадували молодість, наші спільні свята, перші кроки дітей. Згадували тих, кого втратили. У цій розмові не було ані палких зізнань, ані кокетування. Це була зустріч двох дорослих людей, які добре знали ціну втратам і хотіли простого людського тепла. Коли ми вийшли на вулицю, він провів мене до рогу мого будинку і зупинився. — Далі я сам піду, Стефо. Щоб сусіди не плели дурниць завчасно. — Дякую, Михайле. До зустрічі. Він пішов неквапливою ходою, злегка зсутулившись. Я дивилася йому вслід і відчувала, як у грудях стає легше дихати. Немов після довгої задухи хтось навстіж відчинив вікно у світлиці. Ми почали бачитися щотижня. Спершу щонеділі, потім ще й серед тижня, коли наші графіки збігалися
— Подзвони мені на сороковий день, Михайле, — сказала я тихо, дивлячись прямо в його втомлені очі, поки в сусідній кімнаті люди допивали узвар за упокій мого чоловіка. Він не відсахнувся і не почав виправдовуватися. Лише повільно застібнув куртку своїми широкими, загрубілими пальцями й ледь помітно кивнув. Хтось скаже: безсоромна. Хтось скривиться й перехреститься: чоловіка … Читати далі