Михайле, що будемо робити? Іван прямо сказав, що йому потрібні гроші. Або гроші, або половина всього. Михайло не відповів одразу. Він лише важко видихнув, опустив голову і потер скроні. У його темному волоссі вже давно сріблилася сивина — ціна безсонних ночей, холодних польських та чеських будов, вічної розлуки з домом. — Але ж ти розумієш, що це несправедливо? — тихо, майже пошепки сказав він, не повертаючись. — Розумію, — Марія важко зітхнула, і сльоза, яку вона так довго стримувала, таки скотилася по щоці. — Але ти бачиш, що мама думає. А хата записана на неї. В принципі, закон на його стороні. Михайло гірко всміхнувся. У тій посмішці не було злості — тільки безмежна, глуха втома людини, якій раптово вибили ґрунт з-під ніг. Ще кілька днів тому Марія навіть у найстрашнішому сні не могла уявити, що їм доведеться вести таку розмову. Усе життя здавалося рівним, зрозумілим і чесним. Вони важко працювали, нікого не чіпали, будували своє щастя по цеглині. А тепер усе це тріщало по швах через кілька слів, кинутих рідною людиною на порозі їхнього ж власного дому
Вечірнє сонце повільно сідало за верби, кидаючи довгі тіні на свіжовикошену траву. На просторій, світлій кухні було тихо. Чутно було лише, як монотонно цокає старий настінний годинник і як десь за вікном гудуть поодинокі бджоли, що допивають нектар із вечірніх квітів. Марія сиділа за великим дубовим столом, обхопивши долонями чашку з охололим чаєм. Її руки … Читати далі