Алісо, давай без зайвих емоцій. Ми дорослі люди. У нас росте син. Давай вирішимо все розумно. — Що саме ти пропонуєш? — Я… — він робить паузу. — Я хочу бути з нею. Але я не збираюся кидати дитину. Синові потрібен батько. — І який із цього висновок? — Ти можеш залишатися тут. Будинок, забезпечення — усе залишається тобі й синові. Я буду регулярно приходити, ми збережемо гарні стосунки про про людське око. А так… кожен матиме власне життя. Я дивлюся на нього. На чоловіка, якого колись кохала всім серцем. Який обіцяв збудувати для мене дім і справді збудував його. Тільки забув зберегти в ньому найголовніше — повагу й тепло. — Тобто як це розуміти? — Ну, — він піднімає погляд. — Або ти приймаєш ці умови, ми залишаємо все як є для оточуючих. Або… ти вирішуєш усе змінити, забираєш дитину і руйнуєш те, що ми створювали. Вибір за тобою
— Вибачте, тут вільно? — хлопчина у зім’ятій сорочці вказав на стілець навпроти мене. Я відірвала очі від екрана ноутбука. Кав’ярня була напівпорожньою, вільних столиків вистачало, але він обрав саме мій. Кивнула, повертаючись до курсової роботи. — Ви тут часто буваєте? — запитав він хвилин через п’ять. — Коли як, — буркнула я, не відводячи … Читати далі