Я оформила дарчу на свою частку в квартирі на тебе, — тихо мовила мати. — Ця оселя належить за правом родині твого батька. Він хотів би, щоб житло дісталося його єдиній доньці. Але я дуже прошу тебе: не виганяй Наталку, поки вона не знайде свій шлях і не створить власну сім’ю. Підтримуйте одна одну. — Мамо, про що ти говориш! — здивувалася я. — Звісно, ми й далі житимемо разом, як і раніше. Невдовзі мати поїхала, а моє власне життя почало швидко змінюватися. За мною тоді залицялися двоє чоловіків. Один із них — Тарас, якого я щиро вважала своїм майбутнім чоловіком. Він був старший за мене на п’ять років, мав вищу освіту, працював інженером у місцевому заповіднику. Чоловік був статечним, виваженим та мав серйозні наміри. Тарас винаймав невелике житло й відкладав кошти, мріючи побудувати власний просторий будинок для майбутньої родини. Він турбувався про мене дуже зворушливо. Наше знайомство взагалі було схоже на випадок з кіно: одного зимового ранку він побачив, як я поспішала на роботу та постійно ковзалася на обледенілому тротуарі
«Чужого чоловіка взяти — це як приміряти чуже взуття: спершу здається гарним, а потім ноги болітимуть усе життя», — бабуся повторювала цю приказку щоразу, коли хтось із сусідів намагався збудувати щастя на чужому нещасті. У нашій родині все заплуталося ще тоді, коли ми з сестрою були зовсім малими. Ми росли вдвох із мамою, але батьки … Читати далі