— Вірочка, пам’ятаєш, я говорив про відпустку? — його голос був підозріло ласкавим. — Пам’ятаю. Ми хотіли на море поїхати на травневі, — вона продовжувала терти сковорідку, не обертаючись. — Ну, тут така справа… — Ігор відпустив її і сів за стіл. — Хлопці з роботи організували поїздку до Туреччини. Все включено, чудовий готель, всього на два тижні. Віра обернулася, витираючи руки рушником. — Чудово! Давно мріяла побачити Туреччину. Коли їдемо? Ігор завагався, потираючи шию — вірна ознака, що зараз скаже щось неприємне. — Розумієш, це… це чоловіча поїздка. Тільки співробітники відділу, без дружин.
— Вірочко, впізнаєш? — тепле дихання торкнулося потилиці, і чоловічі руки замкнулися в обіймах. Вона аж здригнулася: звичний жест, який зазвичай зігрівав, цього разу покотив у груди тривожну хвилю. «Щось він задумав», — промайнуло, і серце відгукнулося колючим неспокоєм. За сімнадцять років під одним дахом Віра навчилася відчувати настрій Ігоря ще до того, як він … Читати далі