Одного разу пізно ввечері влітку 1970 я перекинувся на бік і запитав дівчину, що лежала поруч зі мною, чи хоче вона вийти заміж.
– Ми поговоримо про це вранці, – сказала вона.
– Зараз мені треба поспати.
Вранці вона сказала, що одруження – це не дуже гарна ідея, а насправді, навіть дуже погана, але вона все одно згодна.
Вона була права: це була погана ідея. Молода жінка Табіта Спрюс ще не закінчила навчання. Я випустився, але не міг влаштуватися вчителем. Я працював в промисловій пральні, отримуючи зарплату, що трохи перевищувала прожитковий мінімум. У нас був кредит на навчання, ніяких заощаджень і ніяких пільг. У мене було дві пари нижньої білизни, дві пари джинсів, пара туфель, і проблеми з випивкою. Ми пам’ятали про це, призначаючи дату: 2 cічня 1971 року.
Тієї осені ми сіли в автобус, що йде зі Старого Міста, де жила Таббі, до Бангора, де знаходився відомий ювелірний магазин Дейз. Ми попросили показати найдешевший комплект з двох обручок, який був у продажу. З чудовою професійною усмішкою, в якій не було ні краплі поблажливості, продавець показав нам пару тонких золотих смужок за 15 доларів. Я дістав гаманець, який тоді пристібав байкерським ланцюжком до джинсів, і заплатив за них. В автобусі по дорозі додому я сказав: «Готовий посперечатися, вони залишать зелений слід на наших пальцях». Таббі, завжди гостра на язик, відповіла: «Сподіваюся, ми проносимо їх досить довго, щоб дізнатися про це».
Десять тижнів потому або близько того, ми надягли ці обручки один одному на пальці. Костюм, який я одягнув, був занадто великий для мене – я взяв його в борг у майбутнього шурина, – а моєю краваткою пишався б сам Джеррі Гарсія. Моя новоспечена дружина була одягнена в блакитний брючний костюм, що кілька місяців до цього служив вбранням подружки нареченої на весіллі її подруги. Вона була чудова і налякана до смерті. Ми поїхали на весільний прийом (бутерброди з тунцем і содова) на моїй машині, старіючому Б’юїку з дихаючої на ладан коробкою передач. Я весь час чіпав великим пальцем обручку на безіменному пальці лівої руки.
Кілька років по тому – три? п’ять? – коли Таббі мила посуд, її обручка зісковзнула з пальця і впала в зливний отвір. Я вирвав зливну заглушку, намагаючись знайти її, але в темряві знайшов лише шпильку. Обручка зникла. Тоді я вже міг купити замість неї нову, більш витончену, але вона все одно заливалася гіркими сльозами через втрату першої справжньої обручки. Вона не варта була й восьми доларів – вона була безцінна.
Життя добре обійшлося зі мною в питанні кар’єри. Я написав бестселери і заробив мільйони доларів. Але я жодного разу не знімав цю дешеву обручку з лівої руки з того самого дня, як моя дружина з тремтячими губами і руками і блискучими очима наділа її. Знаю, знаю, схоже на пісню в стилі кантрі. Але в житті так часто і буває.
Обручка служить нагадуванням, як ми жили тоді: крихітна трикімнатна квартира, погано працююча плита і холодильник, скрипучі мостини, будинок із зимовою осадкою, вуличний шум по ночах і плакат над раковиною з написом: ДРУЖЕ МІЙ, У НАС ЗОВСІМ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ СИЛ.
Обручка змушує замислюватися про майбутнє, пам’ятати, що у нас було (майже нічого) і якими ми були (до біса хорошими людьми). Не дає забути, що ціна речі і її цінність – не обов’язково одне і те ж.
Минуло вже 42 роки, а зеленого сліду все ще немає.
Стівен Кінг
