Майже дев’ять років прожили Леся з Тарасом, а дітей нема. Зверталися до лікарів. І до знахарів їздила молода жінка. Та лелеки поспішали до інших родин…
– Пильнуй, Лесю, свого чоловіка, – сказала колишня одногрупниця, яка працює разом з Тарасом. – Біля нього Віка увивається. Нахабне дівчисько. Не встигло й місяця попрацювати, а вже чужим чоловікам голови крутить.
– Гарна?
– Ноги від вух.
…Тарас був чудовим чоловіком. Але останнім часом щось змінилося… Став мовчазним. Почав палити, хоча раніше до цигарок був байдужий. На запитання дружини, що трапилося, відповідав: усе гаразд.
І ось Тамара розповіла про якесь дівчисько…
Леся не уявляла, що Тарас може піти з її життя. Вони закохалися, коли були студентами-першокурсниками. Він називає її: моя дівчинка. Хоча… вона й не помітила, що останнім часом чоловік до неї так не звертається. Від нього почало віяти прохолодою…
– Знайома розповіла про жінку з Карпат, яка допомагає таким, як… ми. Може, поїдемо? – запитала Леся в чоловіка.
– Не вірю я в це. Хочеш – їдь сама.
– Тарасе…
Не дослухав, пішов у іншу кімнату. А наступного дня уперше повернувся додому пізно, напідпитку, із запахом чужих парфумів. Леся одразу подумала про Віку.
Тарас очікував скандалу. Він хотів цього. Так було б легше сказати дружині, що він втомився від очікування її вагітності, змирився, що у них не буде малюка. Гримнути дверима, аби ще трішки поніжитися в обіймах юної спокусниці. А потім… повернувся б додому. Та Леся мовчала…
У неділю збиралася до старого, доброго міста, де минули студентські роки. Це місто було ліком для її душі. Воно вміло вислуховувати думки. Водило вузькими вуличками, аби вона розгубила свої смутки. Відкривало двері древніх намолених храмів…
Находившись, присіла на лавку, аби послухати молоденького скрипаля. Веселі й сумні мелодії торкалися людських душ. Скрипочка промовляла до кожного, хто зупинявся біля хлопчини.
– Гарно грає, – почула поруч себе.
Кивнула у відповідь.
– Але ваше серце не чує.
Леся з цікавістю глянула на свою співрозмовницю. Незнайомка середніх років приємно усміхалася. Чомусь захотілося відкрити перед нею книгу свого життя…
– А тепер послухайте мене, – жінка торкнулася Лесиної руки. І від цього дотику стало враз так спокійно.
– Якщо не допомагає медицина, потрібно звертатися до природи. Бо природа – це Творець. Маленька рослинка має чудодійну силу від недуг. Краплина води – дарує життя. Природа – це віра, земна молитва…
Незнайомка розповіла про село на Черкащині. Коржовий Кут. Місцину, яка зцілює. Там є камені, на яких – три сліди. Кажуть, їм п’ять мільйонів років. Один слід – Богородиці, другий – Миколи Чудотворця, а третій – маленької дитини, яка, можливо, з Божою Матінкою була. Ці таємничі сліди приносять удачу та лікують.
Треба стати на сліди босими ногами і звернутися до Небесного Отця з найсокровеннішим. Він почує…
– Їдьте туди разом з чоловіком, – радила жінка.
Леся слухала розповідь, наче добру казку. І незчулася, як незнайомки не стало. Хотіла подякувати. Але її ніде не було…
Пригадала бабусині слова: Господь звертається до нас чиїмись устами. Може, це той самий випадок…
Вона довго просила чоловіка, аби згодився на поїздку.
– Це востаннє, – пообіцяла. – Якщо виявиться намарно… я відпущу тебе. Зможеш знайти жінку, з якою будеш щасливий. А, може, вже пригледів.
Урешті Тарас погодився.
…Вони приїхали у Коржовий Кут вранці. Ось і долина, про яку розповідала жінка. Уся в квітах. Наче її засіяли ангели. Сонце спивало роси з кожної рослинки, обціловуючи її благодійним теплом. Леся не бачила стільки різнотрав’я… Ще трішки сонні бджілки неквапом смакували прохолодні після ночі меди.
До каменів ведуть сходи. Доволі круті. Їх поволі долають люди літнього віку, батьки з маленькими дітьми…
Леся ступила на першу сходинку, другу… Тарас узяв її під руку, аби підтримати. Усміхнувся. Вона усміхнулася у відповідь. Стало легко й щасливо.
Ось і сліди. Роззулася. Торкнулася босими ногами каменю. Душа творила молитву. Нічого не просила у Небес, лише дитинку…
…- У вас буде двійня, – сказала здивована медичка, яка знала Лесю роками. – Давно не навідувались. За кордоном лікувалися?
Подружжя очікувало хлопчика й дівчинку. Сина назвуть Святославом. А доньку – Даринкою. Бо ці діти – найцінніші дари Творця.
Ольга ЧОРНА
