О пів на сьому грюкнули вхідні двері. Альона здригнулася: Роман зазвичай повертався пізніше.
Вона якраз намагалася звести звіт для клієнта, який мав талант надсилати документи тоді, коли все вже майже готове. З коридору долинули голоси, а потім — гуркіт коліщаток валізи.
Альона визирнула з кабінету.
Біля дверей стояла велика валіза, поруч — дві сумки й коробка з феном. Поліна, двадцятитрирічна донька Романа, роззувалася.
— Привіт, Альоно. Я обережно, чесно.
— Обережно з чим? — Альона перевела погляд на чоловіка.
Роман старанно розглядав блискавку куртки.
— Їхню квартиру продають, — швидко сказав він. — Власниця попросила з’їхати. Ну куди їй зараз бігти? Трохи поживе в нас.
— А подруга куди? — запитала Альона.
— До хлопця, — відповіла Поліна. — Нам дали місяць, але вона майже одразу поїхала. А тато запропонував переїхати заздалегідь. Щоб за зайвий місяць не платити.
Альона знову подивилася на чоловіка.
— Ти давно це запропонував?
— Та яка різниця? Рідна людина. Не на рік же.
— А зі мною коли збирався поговорити?
— Альоно, ну що тут обговорювати?
Поліна незручно переступила з ноги на ногу.
Квартира належала Альоні: вона купила її ще за вісім років до шлюбу. Але з’ясовувати стосунки при дівчині їй не хотілося.
— Гаразд, — сказала вона. — Тільки в маленькій кімнаті мій кабінет. Там спати ніде.
— Я на дивані, — поспішно сказала Поліна. — Мені нормально, чесно.
Кілька тижнів на дивані — це здавалося терпимим.
Перші два дні все йшло добре. Поліна складала постіль, купувала собі йогурти й каву, прибирала за собою тарілку. Валіза стояла біля стіни й нікому не заважала.
На третій ранок Альона смажила яйце, коли на кухню зазирнув Роман.
— А Поліні що?
— У якому сенсі?
— На сніданок. Вона яйця не любить.
— Їй двадцять три, Романе.
— Можна сирники зробити.
— Можна.
Він почекав.
— Зробиш?
— Ні.
Поліна з’їла бутерброд і спокійно пішла на роботу. Наступного дня з’ясувалося, що сир вона теж не дуже любить. А потім Роман повідомив, що донька не їсть зранку вівсянку.
Незабаром у нього з’явилася нова улюблена фраза.
— Альоно, Поліні кур’єр привезе замовлення. Приймеш? Ти ж удома.
— Альоно, її форму закинь, коли пратимеш. Ти ж удома.
А якось:
— Шампунь у неї закінчився. Ти не помітила? Ти ж удома.
Альона зняла окуляри.
— Романе, я бухгалтер. У моїй програмі немає розділу «залишки шампуню у твоєї доньки».
— Та я просто спитав.
— А прозвучало як доручення.
Роман знизав плечима. Він їздив на заявки, працював руками й повертався втомленим. Альона працювала вдома за комп’ютером, і чоловік дедалі частіше поводився так, ніби між листами клієнтів та звітами вона просто чекала, чим би ще зайнятися.
Раніше вони ділили побут без особливих суперечок. Альона частіше готувала, Роман купував продукти, пилососив і мив ванну. Щомісяця обоє переказували на спільну картку по 12 500 гривень.
Тепер же Полінин рушник опинявся біля кошика для білизни, а Роман казав:
— Там Полінкине теж є. Заодно закинь.
Полінину чашку він приносив із вітальні й ставив у раковину — за кілька кроків від посудомийки.
— І що далі? — якось запитала Альона.
— Що?
— Чашка вже майже дісталася посудомийки. Залишилося відчинити дверцята.
— Та відчиню потім.
Але чашка так і стояла в раковині.
Поліна теж поступово розслабилася. Зранку могла залишити розкладений диван, на столику з’явилися косметички й флакони, біля дзеркала — коробки.
А одного дня Альона хвилин двадцять шукала свої капці.
Знайшла у вітальні. На ногах у Поліни.
— Поліно.
— Га? — дівчина не відірвалася від телефону.
— Це мої капці.
— Ой! — Вона глянула вниз. — А я думала, спільні.
— Капці в нас персональні.
— Вибач, я не знала.
Поліна засміялася, зняла капці й простягнула Альоні. Та взяла їх і мовчки вийшла.
Після цього Альона вирішила не прибирати за іншими. Чужі чашки залишалися там, де їх поставили. Полінині речі вона не чіпала. Вечерю готувала, коли мала час, а коли працювала допізна — ні.
На третій день Роман кілька разів заглянув у холодильник.
— Загубив щось? — спитала Альона, не відриваючись від ноутбука.
— Та ні.
За десять хвилин дверцята знову відчинилися.
— Там нічого нового не виросло, — сказала вона.
— Їсти буде що?
— У мене квартальний звіт.
— Поліна ж голодна прийде!
— У Поліни є руки, телефон і зарплата.
Дівчина повернулася з роботи, зазирнула на кухню.
— Ніхто не готував?
— Ні, — відповіла Альона.
— Ага. Тоді я замовлю.
За двадцять хвилин кур’єр привіз їй локшину й роли.
А Роман увечері сказав:
— Ти останнім часом дім зовсім запустила.
Альона підвела очі.
— Зовсім?
— Раніше якось усе… було.
— Само собою було?
— Я цього не казав.
— Але саме так звучить.
Того тижня вона починала працювати о пів на дев’яту ранку й часом закривала ноутбук о дев’ятій вечора. У суботу нарешті збиралася з подругою на виставку. Вони домовлялися про цю зустріч цілий місяць.
Альона вже застібала пальто, коли з кімнати вийшов Роман.
— Ти надовго?
— До вечора.
— Може, перед виходом курку поставиш? Полінка о восьмій прийде, голодна буде.
Альона повільно поправила шарф.
— Ще щось?
— Постіль треба випрати. І в неї там речі біля машинки лежать. Якщо запустиш, увечері розвісимо.
— Ми?
— Ну… хто вдома буде.
Роман збирався дивитися хокей.
Альона кілька секунд дивилася на нього.
— Гарного матчу.
— А курка?
— У холодильнику.
— Я бачу.
— Чудово. Вже половина справи зроблена.
Вона повернулася після дев’ятої. У вітальні Роман із Поліною дивилися фільм. На столику стояли порожні коробки з-під піци, пластикові стакани й соус.
— А тарілки де? — спитала Альона.
Поліна зніяковіла.
— Чистих не знайшли.
На кухні Альона відчинила посудомийку. Вона була повна чистого посуду.
— Романе, ви сюди заглядали?
— Ні, — відгукнувся він із вітальні. — А там що?
— Тарілки. Чисті.
— А, ну добре.
Біля пральної машини лежав Полінин одяг. Курка, як і раніше, була в холодильнику.
Наступного дня Альона проходила повз вітальню, коли почула Полінин голос. Дівчина розмовляла телефоном.
— Ні, я поки терміново не шукаю. Тато сказав, до весни можу спокійно жити… Так, за п’ять місяців пристойно відкладу.
Альона зупинилася.
До весни було майже п’ять місяців. Не кілька тижнів.
Вона пішла до кабінету, відкрила банківський додаток і почала звіряти витрати. За останні два місяці продукти обходилися приблизно на 3 200 гривень дорожче щомісяця. Комунальні — на 650. Побутова хімія, паперові рушники та інші дрібниці додавали ще близько 950.
Загалом — 4 800 гривень на місяць.
Роман переказував на спільну картку ті самі 12 500. Спочатку додаткові витрати покривав невеликий запас, але він закінчився, і Альона вже доклала 2 500 зі своїх грошей.
А ще були посилки, прання, вечері й постійні нагадування, що вона «все одно вдома».
Після вечері Альона покликала Романа й Поліну.
— Давайте визначимося. Поліно, скільки ти плануєш у нас жити?
Роман напружився.
— А що трапилося?
— Я сьогодні чула, як Поліна говорила про весну.
Дівчина глянула на батька. Той насупився.
— Ну і що? Їй зручно, хай живе. Куди поспішати?
— Коли ти вирішив, що до весни?
— Та яка різниця? Місяць, три…
— Майже п’ять, Романе.
— Ми ж сім’я.
— Тоді давайте домовимося, як ми живемо. Якщо Поліна залишається, вранці вітальня має бути прибрана. Свій одяг вона пере, свій посуд прибирає. Вечерю або готуємо по черзі, або кожен сам. І в покупках продуктів теж треба брати участь.
Роман відсунув тарілку.
— Ми що, з доньки гроші брати будемо?
— Я не прошу платити за диван. Я говорю про їжу й побутові витрати.
— Вона на житло збирає!
— А в мене немає зайвих грошей, щоб оплачувати це самій.
— Тепер кожну тарілку рахуватимемо?
— Тарілки рахувати не треба. Їх треба складати в посудомийку.
Поліна, яка досі мовчала, запитала:
— А скільки треба давати?
— Ніскільки! — одразу сказав Роман.
— Тату, я не тебе питаю.
Він замовк.
— Альоно, я думала, ви домовилися, — тихо сказала Поліна.
— Про що?
— Що я поживу тут і відкладатиму. Тато сказав, ви все обговорили.
Альона повернулася до чоловіка.
— Обговорили?
Роман потер підборіддя.
— Я мав на увазі, що ти не будеш проти.
— Ти вирішив за нас обох.
Поліна почервоніла.
— Я справді не знала. Він ще сказав продукти не купувати, бо вдома все є.
Альона згадала йогурти, які дівчина приносила в перші дні. Потім вони зникли.
— Я просто хотів допомогти доньці, — сказав Роман.
— То допомагай.
— Я і допомагаю!
— Поки що ти запросив її в мою квартиру й вирішив, що я про все подбаю.
— Перебільшуєш.
— Добре. Поліна залишається. А ти купуєш продукти з урахуванням її потреб, займаєшся її пранням, якщо вона просить, розбираєш посудомийку й разом із нею прибираєш вітальню.
— Я сама можу, — тихо сказала Поліна.
— Я знаю. Але це зараз не про тебе.
Роман пирхнув.
— Господи, та що там робити?
Наступного вечора він поїхав після роботи в магазин.
Спершу подзвонив Поліні:
— Тобі який йогурт?
Через хвилину знову:
— А хліб який?
Потім написав Альоні:
«Засіб для машинки закінчився?»
«Так».
«А який ми беремо?»
Альона надіслала фотографію упаковки.
Роман повернувся майже о дев’ятій із двома важкими пакетами.
— Щось довго, — сказала Поліна.
— Бо в магазині пів години шукав той засіб. А ще черга.
— Давай я розберу продукти.
— Давай, — втомлено відповів він.
Наступного ранку Поліна принесла робочу форму.
— Можна запустити прання? Тут тільки дві речі.
— Додай щось, — сказав Роман.
— Що саме?
Він подивився на кошик із білизною, потім на Альону. Вона пила каву й читала повідомлення від колеги.
— Навіть не починай, — сказала вона.
Роман зітхнув і нахилився до кошика.
Уже за два дні він перестав повторювати, що домашні справи робляться самі. А Поліна знову почала купувати собі продукти, складати диван і прати речі. Якось приготувала пасту на трьох і після вечері розвантажила посудомийку.
На третій день вона зазирнула до кабінету.
— Альоно, я завтра піду дивитися кімнату.
— Яку кімнату?
— Дівчина шукає сусідку. Вісім з половиною тисяч плюс комуналка навпіл. І до роботи двадцять хвилин.
— Це через нашу розмову?
— Частково. Але п’ять місяців на дивані — так собі план. І я тут справді розслабилася.
— Не без допомоги твого батька.
— Це точно, — Поліна криво всміхнулася. — Він любить зробити подарунок, а розбиратися з ним потім доводиться комусь іншому.
Альона засміялася.
За тиждень Поліна з’їхала. Перед переїздом вимила підлогу у вітальні, звільнила полиці у ванній і знайшла під диваном зарядний пристрій, який два тижні вважала загубленим.
Уранці Альона отримала від неї переказ на 3 200 гривень.
«Що це?» — написала вона.
Поліна відповіла майже одразу:
«Продукти за перший місяць. А комуналку й побутові витрати залишила татові. Він мене запросив — нехай теж долучається».
Сума збігалася з тією, яку Альона нарахувала за продукти. Того ж вечора Роман переказав на спільну картку 1 600 гривень за комунальні послуги й побутові дрібниці.
Доньці він нічого не сказав. Відвіз її валізу та коробки, допоміг занести речі й повернувся додому незвично тихим.
Увечері Альона сіла поруч із ним.
— Я не проти Поліни, Романе. І не була проти того, щоб вона пожила в нас.
— Я зрозумів.
— Послухай. Ти можеш допомагати доньці своїми грошима, часом, силами. Але не можеш обіцяти їй мій час, мою квартиру й мою роботу по дому. Навіть якщо хочеш як краще.
Роман помовчав.
— Я справді думав, що тобі простіше. Ти ж…
Він осікся.
— Що? — спитала Альона.
— Нічого.
— Договорюй. Я ж удома?
Роман засміявся.
— Усе. Більше так не скажу.
Альона теж усміхнулася, хоча знала: красивий висновок зробити легко. Цікавіше, що буде далі.
Наступного ранку Роман випив каву й залишив чашку на журнальному столику. Альона її не зачепила. Не зачепила й удень.
Увечері він повернувся, зайшов до вітальні й зупинився перед столиком.
— Уявляєш, — сказав він, беручи чашку, — цілий день простояла.
— Мабуть, чекала людину, яка все одно вдома.
Роман фиркнув і поніс чашку на кухню. За кілька секунд відчинилися дверцята посудомийки.
Альона нічого не сказала. Лише знову схилилася над ноутбуком, ховаючи усмішку.