— Мамо, це ми! — Надія притримала двері плечем і підхопила вище дворічну доньку. — Із поліклініки повертаємося. Максимко зголоднів, аж розплакався дорогою. Думаю, зайдемо до бабусі на хвилинку.
Шестирічний хлопчик визирнув з-за маминої руки:
— Бабусю, привіт!
Марія Петрівна підвела очі від в’язання.
— А подзвонити не можна було?
Надія зніяковіло всміхнулася.
— Ми ж поруч були. Думала, ви зрадієте. Майже місяць не бачилися.
— То тепер я маю все кидати, бо ви поруч були?
Максимко перестав усміхатися. Надія переставила пакет із дитячими речами в другу руку.
— Не треба нічого кидати. Можна Максимкові хоч хліба? Ми зранку в чергах…
— Їсти вони хочуть, — зітхнула свекруха, відкладаючи спиці. — У мене тут не їдальня, Надю. Пенсія сама знаєш яка.
— Я знаю. Не хвилюйтеся, ми недовго.
Хлопчик обережно торкнувся бабусиного рукава:
— А супчик є?
— Немає супчика. Що є, те й дам.
Надія вже хотіла сказати, що вони підуть, але донька скиглила на руках, Максимко дивився на неї втомленими очима, а до дому залишалося ще їхати й їхати.
— Давай помиємо руки, — тихо сказала вона синові.
На кухні Марія Петрівна дістала каструльку, поклала в тарілку вівсяної каші й поставила перед Максимком. Каша зранку взялася грудочками.
— Їж.
— Можна підігріти? — запитала Надія.
— Вона не холодна.
Поряд з’явилися дві чашки слабкого чаю.
— Більше нічого немає. Наступного разу попереджай. Я б хоч хліба купила.
— Добре, — відповіла Надія, розминаючи кашу ложкою. — Я зрозуміла.
Максимко спробував одну ложку, ковтнув і нахилився до матері:
— Мам, я не хочу.
— Ну звісно! — одразу озвалася бабуся. — Вдома перебирати навчили, а тепер і тут починається.
— Він нічого не починає, — Надія підняла на неї очі. — Просто втомився.
— Усі ви втомилися. Одна я тут відпочиваю.
Донька потягнула чашку до себе, відпила й скривилася.
— Мам, не хо…
— Не хочеш — не треба, сонечко.
Надія забрала чашку. Відсунула дитячу тарілку.
— Ми підемо. Дякую.
— Уже? — Марія Петрівна підтиснула губи. — Ну, як знаєте.
У передпокої Максимко ніяк не міг влучити ногою в черевик. Надія присіла, допомогла, застебнула куртку.
— Мамо, я вдома поїм, — прошепотів він.
— Звісно, поїси.
Саме тоді в замку повернувся ключ.
— Мам, ти вдома? — у квартиру зайшла Наталка.
Марія Петрівна вийшла з кухні — і ніби інша людина стала перед Надією.
— Наталочко! Доню, заходь! Змерзла? Чого ж ти без шапки?
— Та яке змерзла, я набігалася, аж жарко. О, привіт, Надю. Ви вже йдете?
— Так.
— А я до мами підкріпитися. Зранку кави випила — і все.
— То чого ж ти мовчиш! — заметушилася Марія Петрівна. — Руки мий, зараз накладу.
Надія випросталася. В одній руці тримала доньчину шапочку, другою — Максимкове зап’ястя.
З кухні долинув стукіт посуду.
— Картопельку з м’ясом будеш? Учора запекла, тільки розігрію.
— Буду. А салат є?
— Є, донечко, є. Сідай.
Максимко повернув голову до кухні.
Марія Петрівна поставила на плиту сковорідку, дістала з холодильника миску салату. Потім потягнулася до шафки.
— І грибочки відкриємо. Білі, сусідка передала. Для тебе берегла.
— О, мамо, ти мене балуєш.
— А кого ж мені ще балувати?
Надія опустила очі на сина. Він дивився не на сковорідку — на неї.
Вона натягнула шапочку доньці, взяла обох дітей за руки й відчинила двері.
— Надю, ви що, вже пішли? — долинув Наталчин голос.
Надія не відповіла. Лише зачинила двері трохи сильніше, ніж хотіла.
На сходах Максимко смикнув її за руку.
— Мам…
— Що, зайчику?
— А чого бабуся сказала, що нічого немає?
Надія зупинилася. Присіла перед ним, хоч донька вже тягнула її вниз.
— Не знаю, Максимку.
— Вона на нас сердиться?
— Ти нічого поганого не зробив. Чуєш мене?
Він кивнув, але не дуже впевнено.
— Ходімо, — Надія поцілувала його в чоло. — Зараз зайдемо поїмо. Я теж страшенно голодна.
У пекарні за рогом Максимко обома руками тримав теплу булочку, а Надія годувала доньку й ніяк не могла ковтнути власного чаю.
***
Увечері вона розповіла Сергієві, як минув день. Він слухав неуважно: роззувався, шукав зарядку, перепитував про лікаря.
— До мами заходили? Ну й добре. Бо вона каже, що ви зовсім її забули.
— Сергію, ти мене чув?
— Чув. Мама знову щось буркнула. Надю, ти ж її знаєш.
Вона подивилася на нього й замовкла.
Наступні кілька днів Марія Петрівна телефонувала сама. Надія не відповідала. Не хотіла слухати, що знову все не так зрозуміла.
Зате Сергіїв телефон майже не стихав.
За тиждень він повернувся додому похмурий.
— Можеш нарешті взяти слухавку, коли мама дзвонить?
Надія вимкнула воду.
— Навіщо?
— Щоб закінчити цей цирк. Мені вже тітка Оля дзвонила. Мама плаче, ти мовчиш, усі питають, що сталося.
— А ти що відповідаєш?
— Що ви посварилися через обід.
Надія повільно поклала губку на край мийки.
— Ми не сварилися.
— Ну, образилася ти через кашу. Яка різниця?
— Через кашу?
— Надю, ну не було в неї нічого готового…
— Було.
— Вона сказала…
— А я тобі що сказала того вечора?
Сергій замовк.
— Ти ж навіть не слухав, — тихо промовила Надія. — Я тобі про дітей розповідала, а ти шукав зарядку.
— Добре. Розкажи зараз.
— Вона сказала Максимкові, що їжі немає. Що ми прийшли її об’їдати. А потім прийшла Наталка. І раптом знайшлося все: м’ясо, картопля, салат, гриби.
— Може, Наталка попередила…
— Вона зайшла при нас. Мати навіть не знала, що вона прийде.
— Може, то на вечерю було залишено.
Надія коротко, без усмішки видихнула.
— Скільки ти ще причин вигадаєш?
— Я просто намагаюся зрозуміти.
— То спробуй зрозуміти нас. Максимко на сходах запитав, чому бабуся збрехала. Що я мала відповісти?
Сергій відвів погляд.
— Можна було покликати її й тихо поговорити.
— Про що? Попросити шматок м’яса для її онука?
— Не перекручуй.
— Це ти перекручуєш! — Надія схопила рушник, стиснула його в руках. — Мені не треба її м’яса. Ми вийшли й купили дітям їжу. Але я не можу купити їм іншу пам’ять про бабусю. Не можу зробити так, щоб Максимко цього не бачив.
Сергій сів за стіл.
— Вона ж моя мати.
— А вони твої діти.
За стіною щось упало, почувся доньчин сміх. Обоє мимоволі прислухалися.
Надія заговорила вже тихіше:
— Тобі соромно перед тіткою Олею. А мені було соромно перед власним сином. Бо це я привела його туди. Сказала: «Зайдемо до бабусі». Ніби там йому будуть раді.
— Надю…
— Не проси мене туди йти. Хоч цього не проси.
Він провів долонями по обличчю.
— Я не знаю, як вас помирити.
— А ти не мири. Спершу визнай, що нас образили.
Відповіді вона так і не дочекалася.
***
Марія Петрівна тим часом пояснювала всім, що сталося.
— Нагодувала тим, що сама їм, а вона носа відвернула! — скаржилася кумі. — Їй, бачте, каші мало. Треба стіл накривати!
— Маріє, а діти ж маленькі…
— То хай мати про них і думає! Я своїх виростила.
Наталка теж зателефонувала братові.
— Сергію, поговори зі своєю дружиною. Мама тиск міряє щогодини.
— А що їй сказати?
— Щоб перестала ображатися. Я ж там була — ніхто її не виганяв.
— Ти прийшла пізніше.
— Ой, почалося. Тепер і я винна, що мама мене погодувала?
— Я цього не казав.
— Але думаєш. Знаєш що? Не можна так із матір’ю. Через якусь тарілку…
Сергій закінчив розмову, не дослухавши.
Та вдома все одно заводив те саме:
— Може, хоча б подзвониш? Скажеш: «Добрий вечір». І все.
— А далі?
— Що далі?
— Вона скаже, що я вигадала. Ти скажеш, щоб я не сперечалася. Я проковтну. До наступного разу.
— Я хочу, щоб у нас був спокій.
— Я теж, Сергію. Тільки не за рахунок дітей.
Він почав пізніше повертатися з роботи. Надія перестала питати чому. Вечерю залишала на плиті, сама йшла вкладати малих.
Одного разу він застав її біля дитячих дверей. Усередині вже було тихо.
— Ти зовсім зі мною не розмовляєш, — сказав він.
— А ти зі мною розмовляєш чи вмовляєш?
Сергій сперся плечем об стіну.
— Мені важко.
Вона кивнула.
— Знаю.
— Вона дзвонить і каже, що я її покинув.
— Я не забороняю тобі до неї їздити.
— А як же ви?
— Поки вона вважає, що нічого не сталося, — без нас.
— Назавжди?
Надія потерла скроню.
— Я не знаю, Сергію. Я не хочу «назавжди». Я хочу почути хоч раз: «Я зробила боляче». Не «ви не так зрозуміли», не «годі дутися». Просто — що їй шкода.
Він довго дивився на зачинені дитячі двері.
— Вона ніколи не вміла вибачатися.
— А я більше не вмію робити вигляд, що мені не боляче.
***
У суботу близько полудня пролунав дзвінок.
Сергій відчинив і застиг:
— Мамо?
— А хто ж. Відійди, пакет важкий.
Вона пройшла в передпокій, скинула пальто.
— Ви обідаєте? От і добре. Я до чаю принесла.
На стіл лягли яблука й пачка печива.
Надія вийшла з кухні.
— Добрий день.
— Добрий, добрий. Досить уже. Прийшла миритися, бо люди не знають, що й думати.
Максимко визирнув із кімнати.
— Бабуся?
— Так, зайчику, — відповіла Надія. — Пограйтеся поки з сестричкою. Ми зараз прийдемо.
Вона дочекалася, поки він повернеться до іграшок, і прикрила двері.
Марія Петрівна сіла на диван.
— Ну що ти стоїш? Чайник постав. Поговоримо нормально.
— Про що ви хочете поговорити?
— Надю, ну не починай. Прийшла ж до тебе по-доброму. Кашею пригостила — уже ворог народу.
— Ви справді думаєте, що справа в каші?
— А в чому? Що я мала вам подати?
— Не треба було нічого подавати. Можна було сказати: «Я зайнята, приходьте іншим разом». Ми б пішли.
— От бачиш, тобі знову не так!
Надія сіла навпроти.
— Максимко запитав мене, чому бабуся сказала, що їжі немає, якщо вона є. Ви можете йому відповісти?
Марія Петрівна смикнула краєм кофти.
— Дитина ще мала такі питання ставити.
— Він достатньо великий, щоб бачити.
— То ти б пояснила йому як слід, а не налаштовувала проти мене.
— Я сказала, що він ні в чому не винен.
— А я, виходить, винна в усьому?
— У тому, що зробили, — так.
Сергій стояв біля вікна. Марія Петрівна повернулася до нього:
— Ти чуєш, як вона зі мною говорить?
— Чую, мамо.
— То скажи їй!
Він нічого не відповів.
Надія зчепила пальці на колінах.
— Ви весь місяць розповідаєте, що я вимагала делікатесів. Назвіть хоч одну мою вимогу.
— Ой, уже й слова не скажи!
— Я мовчки пішла. А тепер ви прийшли й знову хочете, щоб я мовчки погодилася: нічого не сталося.
— Бо нічого такого й не сталося! Наталка — моя донька. Кому я ще кращий шматок віддам?
У кімнаті стало тихо.
Сергій відійшов від вікна.
— А Максимко тобі хто, мамо?
Марія Петрівна глянула на нього.
— Що ти починаєш?
— Я питаю: мій син тобі хто?
— Онук, звісно. Не говори дурниць.
— Тоді чому йому треба було слухати, що він прийшов тебе об’їдати?
— Я такого не казала!
— А як ти сказала?
Вона розгублено перевела погляд із сина на невістку.
— Надія тобі вже все перекрутила.
Сергій похитав головою.
— Ти зараз сама сказала. Про кращий шматок для Наталки.
— То я вже й власну дочку любити не маю права?!
— Маєш. Але моїх дітей ображати не треба.
Марія Петрівна різко підвелася.
— Я прийшла миритися, а ви мене тут удвох допитуєте!
— Мамо, — він наблизився до неї. — Якщо ти прийшла миритися, скажи, що шкодуєш. Не через те, що люди говорять. Через те, що Максимкові було боляче.
— Ще перед шестирічною дитиною вибачатися?!
Сергій опустив очі. Потім знову подивився на матір.
— Так. Якщо образила — так.
Надія вперше за весь цей час розтиснула руки.
— Оце дожилася, — тихо промовила Марія Петрівна. — Рідний син…
— Я твій син. Нікуди це не поділося.
— А стоїш за неї!
— Я стою за свою сім’ю.
Марія Петрівна схопила пальто.
— Живіть як знаєте. Тільки до мене більше не приходьте. І не дзвоніть! Раз я така погана!
— Ми не кажемо, що ти погана, — Сергій простягнув їй сумку. — Ми кажемо, що так із нами не можна.
Вона вихопила сумку й грюкнула дверима.
За стіною стихли дитячі голоси.
Сергій сів на банкетку в передпокої, притиснув долоні до колін.
— Ну от, — видихнув він. — Тепер я невдячний син.
Надія сіла поруч.
— Ти цього не заслужив.
— Вона так не думає.
— Знаю.
Він помовчав, потім запитав:
— Ти справді тоді все мені розказала? Того першого вечора?
Надія кивнула.
Сергій потер перенісся.
— Пробач. Треба було слухати.
Вона поклала голову йому на плече.
З кімнати обережно вийшов Максимко.
— Бабуся пішла?
— Пішла, синку, — відповів Сергій.
Хлопчик подивився на пакунок із печивом.
— Вона знову сердиться?
Сергій простягнув до нього руку.
— Іди сюди.
Максимко підійшов, притулився до батькових колін.
— Послухай мене. Ти тут ні до чого. Ні ти, ні сестричка. Дорослі самі мають розібратися.
— І мама не винна?
Сергій підняв на Надію очі.
— І мама не винна.
***
До весни Марія Петрівна так і не зателефонувала.
Наталка навідувалася до неї, привозила покупки, залишалася на вечерю. Родичі ще якийсь час передавали Сергієві, що мати ображена.
Тепер він відповідав коротко:
— Я готовий із нею поговорити. Але дружину вмовляти вибачатися не буду.
Удома спокій повертався не відразу. Вони ще довго вчилися не обривати розмову там, де ставало незручно.
Іноді Сергій брав телефон, дивився на екран і клав назад. Надія бачила, але не розпитувала.
Якось увечері сама сказала:
— Сумуєш?
— Так.
— Можеш їй подзвонити.
— Знаю. Тільки я вже не хочу знову слухати, яка ти погана.
Надія торкнулася його руки.
— Тоді так їй і скажи.
Влітку вони почали виїжджати за місто. Брали плед, м’яч, бутерброди — і поверталися додому з піском у взутті та сонними дітьми на задньому сидінні.
Однієї неділі Сергій розкладав їжу на пледі, коли Максимко потягнувся до останнього бутерброда.
— Тату, а можна мені?
— Бери.
— А тобі?
— Зробимо ще. У нас хліб є.
Хлопчик відкусив, подумав і простягнув батькові половину:
— На. Разом з’їмо.
Сергій прийняв її.
Надія дивилася, як вони сидять пліч-о-пліч, а донька наполегливо годує ляльку шматочком огірка.
— Ти чого? — тихо запитав чоловік, помітивши її погляд.
— Нічого. Добре тут.
Він озирнувся на дітей.
— Добре.
Надія посунулася, звільняючи йому місце на пледі.