Телефон задзвонив о пів на восьму. У суботу.
— Мамо! Все, мені кінець! Ноутбук здох!
Поліна сіла на ліжку.
— Що сталося?
— Екран у смужку, пахне димом. А в четвер у мене презентація для керівництва! Ти розумієш, що це означає?
— Доброго ранку, Олю. Я думала, хоч кави встигну випити.
— Мам, ну яка кава?!
— Добре. Ти його вимкнула?
— Вимкнула. Але він уже все. Я дивилася новий.
Поліна зітхнула.
— Скільки?
На тому кінці запала пауза.
— Сорок одна тисяча. Але це не розкіш, мамо. Це робочий інструмент. Я ж не айфон для рілсів прошу!
— У тебе зовсім немає грошей?
— Є трохи, але мені ще до зарплати жити. Мам, я б не просила, якби не треба було.
За вікном сірів листопад. Поліна подивилася на свої старі батареї: сама фарбувала їх, коли Олі було десять.
— Кидай номер картки.
— Мамочко! Ти найкраща! Я тобі потім покажу презентацію, добре?
— Добре.
— Все, побігла замовляти!
Дзвінок обірвався.
На картці у Поліни було шістдесят чотири тисячі: пенсія, підробітки у вихідні й гроші, які вона десять років відкладала на зуби.
Вона переказала сорок одну. На екрані засвітилося: «Успішно».
— Ну що ж, — сказала Поліна чашці з холодною кавою. — Зуби зачекають.
Коли вона востаннє купувала собі щось дороге? Куртку, п’ять років тому. На розпродажі.
Поліна похитала головою і пішла мити чашку.
Тридцять чотири роки тому біля цього самого вікна вона стояла з однорічною Олею на руках. Гена ніс до дверей спортивну сумку.
— До брата в область з’їжджу, — сказав він. — Подивлюся, як там із роботою.
— А сумку навіщо таку велику?
— Полю, ну не починай. На кілька днів.
Він не повернувся ні за кілька днів, ні за місяць. За два тижні його мати перестала брати слухавку.
Минуло сім років, перш ніж Поліна випадково побачила в довідці жінки, яка прийшла на медкомісію, Генине прізвище. Жінка була його дружиною. У них росла дитина.
Того дня Поліна зачинилася в підсобці. Посиділа десять хвилин, витерла обличчя й вийшла: у процедурному кабінеті чекали люди.
Олю вона виростила на зарплату медсестри й підробітки. Довго носила одну кофту, рахувала дріб’язок в автобусі, відкладала кожну зайву гривню. А потім купила дочці квартиру-студію на околиці.
Коли віддавала документи, Оля кинулася їй на шию:
— Мам, це справді моя квартира?
— Твоя. Щоб ти ні від кого не залежала.
Того вечора Поліна дозволила собі келих червоного вина. Сиділа на кухні й усміхалася.
Оля виросла гарною, вправною. Влаштувалася у філію державного банку, говорила про дедлайни й продажі. Поліна не все розуміла, але пишалася дочкою так, що іноді аж у горлі стискало.
А через місяць після історії з ноутбуком Оля знову подзвонила.
— Мамо! Я виходжу заміж!
— Що?
— Він зробив мені пропозицію! У ресторані на набережній. Офіціанти винесли торт, а в ньому обручка! Як у кіно!
— Олю, зачекай. Хто зробив?
— Ну Діма! Я ж розповідала, зі страхової. Ми пів року зустрічаємось.
Поліна спробувала пригадати. Здавалося, про Діму вона чула вперше.
— І який він?
— Хороший! Мам, я ж кажу — заміж виходжу! Батько в нього свою фірму з ремонту квартир має, його в місті всі знають. Весілля у травні!
— У травні, — повторила Поліна. — То познайомиш мене з нареченим?
— Звісно! Ми зідзвонимося на тижні.
На тижні вони не зідзвонилися. За наступні місяці Поліна бачила Діму чотири рази — на екрані телефону. Він усміхався, махав рукою, питав: «Як справи?» — і зв’язок обривався або Оля казала, що їм пора бігти.
Зате дзвінки про весілля були довшими.
— Мам, ми порахували бенкет. Можеш заплатити за свою половину гостей?
— За яку половину? Я ще навіть не знаю, кого запрошувати.
— Ну, за половину вартості. У них гостей більше, але ми ж не будемо дріб’язковими?
Поліна пішла в банк і взяла кредит.
Потім Оля подзвонила із салону:
— Мам, я знайшла сукню! Зараз покажу. Тільки не кажи одразу, що дорого.
На екрані дочка крутилася перед дзеркалом у білому. Позаду грала музика, хтось поправляв їй поділ.
— Ну як?
— Гарна ти, — тихо сказала Поліна.
— А сукня?
— І сукня гарна.
— Мамо, я таку більше ніде не знайду. Допоможеш?
Поліна взяла ще один кредит.
Її непокоїло лише одне: за всі місяці з нею жодного разу не поговорили батьки Дмитра.
— Олю, може, ми хоч по телефону познайомимося?
— Мам, вони зараз дуже зайняті. Весіллям займаються.
— А ти мене їм хоч на фотографії показувала?
— Мамо, ну не починай.
Поліна хотіла сказати, що не сваритися починає, а просто питає. Але Оля вже кликала когось на тому кінці дроту:
— Дім, дивись, які я знайшла запрошення!
За два тижні до весілля, у п’ятницю, Поліна після зміни зайшла до «Аврори» по серветки та мішки для сміття.
Біля каси літня жінка перераховувала дріб’язок. У пакеті лежали ялинкові іграшки.
— Не вистачає, — сказала касирка. — Двадцять гривень.
— А цю кульку можна відкласти? — жінка дістала з пакета блискучу зірку. — Ні, почекайте… Дайте я ще в кишені подивлюся.
Поліна простягнула двадцятку.
— Ось, візьміть.
— Та ні, що ви… Я ж вам не віддам, я вас і не знаю.
— Не треба віддавати.
Жінка раптом заплакала.
— Онукам купую. Побачила зі знижкою, думаю, до свята сховаю. Храни вас Боже.
— Та годі вам, — розгубилася Поліна. — Хай радіють онуки.
Надворі теплий вітер ганяв тополиний пух. Поліна ще довго чула жінчине «храни вас Боже» і думала, як мало часом треба, щоб комусь допомогти.
Увечері вона набрала Олю. Треба було нарешті запитати про запрошення.
Дочка відповіла не відразу.
— Мамо, слухай. Тут така справа…
— Я саме хотіла спитати, де й о котрій весілля. А то я навіть запрошення не отримала.
— От про це я й хотіла поговорити.
— Щось змінилося?
— Батьки Діми… Ну, вони такі. У них усе суворо, по-сімейному. І будуть люди, які…
— Олю, я не розумію.
Дочка замовкла. У слухавці було чути її дихання.
— Мам, я потім усе поясню.
— Скажи зараз.
— Тебе не буде у списку гостей.
Поліна міцніше стиснула телефон.
— Як це не буде?
— Ну, зрозумій… Я не хочу, щоб хтось подумав… Ти ж сама розумієш, як це виглядає. Твоя робота, твої…
— Домовляй.
— Мам, не змушуй мене.
— Моя робота — це процедурний кабінет. Уколи, крапельниці, люди, яким страшно. Що з нею не так?
— Я не це мала на увазі!
— А що? Мою стару кофту? Руки? Те, що я не з гарної родини?
— Боже, ти все перекручуєш!
— То поясни мені. Я твоя мати. Чому мене не буде на твоєму весіллі?
— У мене й так нерви, мамо! Я не можу зараз про це говорити!
Поліна помовчала.
— А коли зможеш? Після весілля?
— От бачиш, з тобою неможливо…
— І я більше не можу, Олю. Вже давно.
Поліна натиснула відбій.
Уночі вона не плакала. Лежала й рахувала: сорок одна тисяча за ноутбук, кредит за бенкет, кредит за сукню. Потім згадала, як Оля маленькою хворіла і кликала її серед ночі. Як уперше пішла до школи. Як сміялася, отримавши ключі від квартири.
Під ранок Поліна все-таки сіла на ліжку й сказала в темряву:
— Ну як же ти так, доню?
Відповіді не було.
Вранці вона пішла не в підземний перехід по коробочку фарби, як завжди, а в салон «Локон» навпроти автовокзалу.
Молода майстриня розвернула її крісло до дзеркала.
— Як стрижемо?
— Коротко.
— Наскільки?
— Дуже. І сивину зафарбуємо.
— Упевнені?
Поліна глянула на себе в дзеркало.
— Ні. Але давайте спробуємо.
Коли майстриня закінчила, Поліна провела рукою по волоссю.
— Нічого собі.
— Вам личить, — усміхнулася дівчина. — Правда.
Поліна придивилася ще раз. Було незвично. І чомусь цікаво.
У день весілля вона не витримала й відкрила стрічку.
Оля в білому сміялася. Поруч стояв Діма. Далі — жінка в намисті, мабуть, свекруха. Столи, свічки, фотограф із двома камерами.
Поліна чекала, що зараз заплаче. Але всередині було тихо й порожньо. Як після вирваного зуба: вже не болить, а язик усе одно шукає порожнє місце.
Вона зупинилася на фотографії дочки.
— Гарна сукня, — сказала вголос. — Тільки атлас мнеться. Сядеш — і весь поділ у заломах.
І раптом засміялася. Сама не знала чому.
Закрила телефон і пішла варити суп: із куркою та перловкою. Собі.
У середу подзвонила Оля.
— Мамо, ну ти чого? Я ж хотіла нормально поговорити. Ми ж рідні люди.
— Рідні, — сказала Поліна.
— То навіщо ти так? Я дзвонила, а ти не брала.
— Не хотіла говорити.
— Добре, може, вийшло негарно. Але ж ти знаєш, як буває: весілля, всі нервують…
— Олю, послухай мене. Кредити я виплачу сама. Я їх брала, мені й платити.
— Ну от. А я вже думала, ти від мене вимагатимеш…
— Але більше по гроші до мене не приходь.
— Що?
— Ні на ноутбук, ні на путівку, ні на що інше. У тебе є робота, чоловік, сім’я. Впораєшся.
— Ти серйозно через весілля?
— Я серйозно.
— Ти що, образилася?
У голосі дочки було таке щире здивування, що Поліна на мить заплющила очі.
— Олю, я порахувала. Просто порахувала.
Вона поклала слухавку й вимкнула звук. Не телефон — тільки звук, щоб дзвінок більше не міг розбудити її о пів на восьму.
Увечері Поліна сиділа за столом із зошитом. Довго прикидала, скільки залишиться після щомісячного платежу, тоді написала:
«Зуби — березень. Вікна — червень».
Подивилася на запис і підкреслила обидва рядки. Уперше за багато років у її планах було щось тільки для неї.
У квартирі стояла тиша. Поліна налила собі супу, сіла за стіл і їла, не поспішаючи.