— Тату, ти там не зволікай! Поки вона така добра й довірлива, веди її в ЦНАП. Нехай тебе припише. А як квартиру продасте — будинок у селі одразу на мене перепишеш. Як домовлялися!
Ольга завмерла посеред кухні з гарячою формою в руках.
Телефон Степана лежав на столі екраном донизу. Сам він хвилину тому вискочив на сходовий майданчик — сусід покликав подивитися, що з освітленням.
А розмову з донькою не завершив.
— Тату? Ти чуєш? — нетерпляче озвалася Світлана. — І дивись, про ту попередню їй не бовкни. Ще передумає!
Форма обпекла пальці навіть крізь прихватку. Ольга поставила пиріг на підставку й повільно розтиснула руки.
На краєчку стола лежали документи. Її паспорт. Папери на квартиру. Усе, що Степан просив підготувати на завтра.
— Алло! Ну що ти мовчиш?
Ольга відступила від телефону.
У передпокої повернувся ключ.
— Олюню, там лампочка перегоріла, а Микола вже пів щитка розібрав! — Степан засміявся, заходячи на кухню. — Ох і пахне! З яблуками?
— З яблуками.
— А чого ти така?
Вона взяла чайник. Кришечка тихенько дзенькнула об край чашки.
— Гарячою формою пальці припекла.
— Дай подмухаю.
— Не треба. Уже минуло.
Степан потягнувся до телефона, глянув на екран і нарешті вимкнув виклик.
— Світлана щось хотіла? — запитала Ольга.
— Та так. Питає, як ми тут.
— Як ми тут… — повторила вона й поставила перед ним чашку. — До речі, завтра не підемо. Прийом скасували. Я нас на вівторок перезаписала.
Він перестав усміхатися.
— Як скасували?
— Збій у системі.
— І що, всіх отак розвернули?
— Степане, я тридцять років із документами працювала. Буває.
Він помовчав, тоді відламав шматочок пирога.
— Ну, вівторок то й вівторок. Куди нам поспішати? У нас попереду ціле життя.
Ольга сіла навпроти.
— Авжеж. Ціле життя.
Ще годину тому від цих слів у неї потепліло б на душі.
Тепер вона дивилася на його руки й згадувала, як вони вперше тримали її в танці.
***
— Не піду я, Ганно. Відчепися.
— Підеш.
— Що я там забула?
— Себе, Олю. Себе ти десь забула. Між роботою, каструлями й телевізором.
Того лютневого вечора Ганна сама витягла з шафи подруги блузку.
— Оцю вдягай.
— Вона святкова.
— То й що? На похорон бережеш?
— Ну й язик у тебе.
— Зате ноги ще ходять. Збирайся.
У будинку культури влаштували вечір для тих, кому за п’ятдесят. Ольга спочатку сиділа біля стіни й смикала серветку на столику.
А потім перед нею зупинився високий сивий чоловік.
— Дозволите запросити?
— Я вже й забула, як це робиться.
— Тоді будемо згадувати вдвох.
Він не тягнув її за руку, не сипав компліментами. Просто стояв і чекав.
Ольга погодилася.
Після другого танцю він запитав:
— А провести вас можна? Чи це вже занадто сміливо?
— До зупинки.
— Домовилися. А там спробую випросити ще п’ять хвилин.
Вона сміялася. Вперше за довгий час — не з ввічливості.
Їй було п’ятдесят вісім. Сім років тому помер Віктор. Донька Мар’яна жила в іншій області й щоразу наприкінці розмови казала:
— Мамо, перебирайся до нас. Богданчик би радів.
— А ви з чоловіком питали, чи раділи б?
— Не вигадуй.
— Доню, я вас люблю. Але вдома мені добре.
І це було правдою. Удень.
А ввечері Ольга часом ставила на стіл дві чашки, хоча гості не мали приходити. Потім прибирала одну й сердилася на себе.
Степан з’явився саме тоді, коли їй особливо захотілося, щоб хтось запитав не телефоном, а поруч:
«Ти поїла? Тобі чаю зробити?»
Він умів так питати.
Представився колишнім інженером-механіком. Розповів, що овдовів, а ще до другого шлюбу залишив квартиру першій дружині й доньці.
— Не судився? — здивувалася Ольга.
— За стіни? Олю, нехай живуть. Мені багато не треба.
— А сам де?
— У родичів поки що. Тіснувато, але я не вибагливий.
На Восьме березня приніс квіти й цукерки, які вона любила.
— Звідки ти знаєш?
— Ти ж казала.
— Я?
— Біля кіоску. Що колись Віктор тобі такі купував.
Ольга тоді відвернулася, щоб він не побачив сліз.
— Що я не так сказав?
— Усе так. Просто… ти запам’ятав.
Він лагодив кран, перевішував карниз, носив важкі пакети.
— Та я майстра викличу, — заперечувала вона.
— Образити мене хочеш? Викрутку дай.
Через три місяці, сидячи з нею на кухні, Степан накрив її долоню своєю.
— Може, досить нам поодинці?
Ольга завмерла.
— Ти про що?
— Про нас. Давай одружимося.
— Ми ж недавно знайомі.
— У нашому віці вже не хочеться роками збиратися жити.
Вона повірила.
А Ганна, вислухавши новину, поставила чашку.
— Ти хоч у нього вдома була?
— Він же пояснював…
— Я чула. То ремонт, то родичі. А пенсія в нього є?
— Ганно!
— Що «Ганно»? Ти вчора за нього в аптеці заплатила. Позавчора — у кафе.
— Картку заблокували.
— А повернув?
Ольга підвелася.
— Не треба мені кожну копійку рахувати.
— Не твої копійки я рахую.
— Може, ти просто не можеш порадіти за мене?
Ганна довго мовчала.
— Можу, Олю. Дуже хочу. Тільки ти не поспішай, добре?
Потім Ольга не раз згадувала той погляд. Не заздрісний. Стривожений.
Дивацтв справді більшало.
— Олюню, заплати зараз, я поверну.
— Ти ж минулого разу теж…
— Не віриш?
— До чого тут це?
— От і я питаю. Ми ж не чужі.
Після таких слів вона діставала гаманець.
Із невідомими абонентами Степан розмовляв у ванній, пустивши воду. Одного разу Ольга почула:
— Сказав же: буде! Не дзвони сюди!
Коли він вийшов, вона запитала:
— Хто це?
— Та шахраї. Розвелося їх.
А потім прийшла Світлана.
Навіть чаю ще не випила, а вже оглянула балкон і зазирнула до спальні.
— Гарна квартирка. Ваша повністю?
Ольга розгубилася.
— Так. Батьківська.
— А донька частки не має?
— Ні. А що?
— Та нічого. Цікавлюся.
Степан тоді засміявся:
— Вона в мене практична.
І дедалі частіше заводив про реєстрацію.
— Олю, ну скільки я буду без адреси?
— Ти ж досі якось жив.
— От саме — якось. Я з тобою нормально жити хочу.
— Я ще подумаю.
— Про що? Власницею залишаєшся ти. Я ж не квартиру прошу. Чи ти мені не довіряєш?
Оце запитання було найгіршим.
Ольга знала, що реєстрація — не право власності. Знала й те, як житлові суперечки виснажують людей. За роки роботи надивилася.
Але за своїм столом, поруч із чоловіком, який називав її Олюнею, вона раптом починала соромитися обережності.
Тож узяла талон. Зібрала документи.
І спекла пиріг.
***
Увечері, коли Степан пішов у душ, Ольга відкрила ноутбук.
У реєстрі боржників знайшла його майже одразу.
— Господи… — прошепотіла вона.
Кілька виконавчих проваджень. Кредити. Прострочені зобов’язання. Заборгованість за аліментами.
Отже, картки блокував не «якийсь збій».
І пенсія не просто «десь затримувалася».
— Олю! — гукнув Степан із ванної. — Рушник чистий є?
Вона здригнулася.
— На пральній машині.
— Не бачу!
Ольга прикрила ноутбук, віднесла рушник.
Він узяв її за зап’ясток.
— Ти сьогодні якась мовчазна.
— Голова болить.
— Лягай. Я сам усе приберу.
Вона дивилася йому в очі й намагалася знайти хоч щось знайоме. Те, що бачила раніше.
— Дякую, — сказала нарешті.
Коли він заснув, вона повернулася до пошуків. У судових рішеннях прізвища були приховані, і самій розібратися виявилося складніше, ніж вона сподівалася.
Уранці подзвонила Ганні.
— Ти можеш говорити?
— Можу. Що сталося?
— Здається, я в біду мало не влізла.
— Він щось зробив?
— Поки що — ні.
Ольга розповіла про дзвінок. Про будинок на Світлану. Про «попередній випадок».
Ганна не перебила жодного разу.
— Скажи, що ти мені казала, — тихо попросила Ольга, закінчивши.
— Не скажу.
— Ти ж хочеш.
— Я хочу, щоб ти його виставила. Решта почекає.
Через знайомих Ганна знайшла жінку, яка колись жила зі Степаном. Та погодилася поговорити.
Ольга довго дивилася на номер, перш ніж натиснула виклик.
— Добрий день. Мене звати Ольга. Вибачте, що турбую. Я щодо Степана Івановича…
На тому кінці запала тиша.
— Він у вас живе?
— Так.
— Уже проситься зареєструвати?
Ольга заплющила очі.
— Проситься.
— Не робіть цього.
— Розкажіть мені, будь ласка.
— А що розказувати? Квіти були?
— Були.
— Крани лагодив?
Ольга не відповіла.
Жінка гірко зітхнула.
— І мені лагодив. А потім я два роки з адвокатами прожила. Він добровільно не йшов. Казав: дай грошей, знімуся з реєстрації й зникну. Я йому навіть пропонувала на оренду. Та йому щоразу мало було.
— А донька?
— Допомагала. Не мені.
Після розмови Ольга сиділа з телефоном у руці, аж поки екран згас.
Потім передзвонила Ганні.
— Можеш у вівторок зранку прийти?
— Можу хоч зараз.
— Ні. У вівторок. І юристку нашу попроси.
— Олю, ти не мусиш це все сама…
— Тому й прошу.
Доньці вона спочатку сказала:
— Не лякайся, я здорова.
— Після такого початку вже злякалася. Що сталося?
— Приїдь, будь ласка. Мені соромно телефоном.
— Мамо, подивися на мене.
— Ми ж не по відео.
— То увімкни.
Коли на екрані з’явилося Мар’янине обличчя, Ольга не витримала.
— Я ж не дурна, доню. Я все життя з людьми…
— Знаю.
— Як же я так?
— Мамо, ти хотіла, щоб тебе любили. За це не соромно.
Ольга прикрила рот долонею.
— Тільки приїдь.
— Приїду.
До вівторка лишалося кілька днів.
Вона трималася звичного розпорядку: готувала, ходила по продукти, поливала квіти. Не влаштовувала розпитувань. Боялася, що варто почати — і він знову все перекрутить, а вона розгубиться.
У понеділок Степан приніс їй свою сорочку.
— Випрасуєш? Завтра ж іти.
Ольга взяла вішак.
— Випрасую.
Він усміхнувся.
— От оформимо все — і заживемо. Може, й на море виберемося.
— За які гроші, Степане?
Він кліпнув.
— Знайдемо. Я ж чоловік.
— Зрозуміло.
— Ти знову про ту картку?
— Ні. Не про картку.
Він не став уточнювати.
***
У вівторок Степан від самого ранку ходив між дзеркалом і кухнею.
— Документи взяла?
— Взяла.
— О котрій виходимо?
— Ще є час.
О пів на дев’яту подзвонила Світлана.
— А я з вами! — оголосила з порога. — Раптом допомогти треба буде.
— Проходь, — сказала Ольга. — Якраз вчасно.
Світлана рушила слідом за батьком на кухню й зупинилася так різко, що він озирнувся.
За столом сиділи Ганна, Мар’яна й Ірина Сергіївна.
Перед ними лежали папери.
— Олю, це що? — запитав Степан.
— Сідай.
— Ми запізнимося.
— Не запізнимося. Я скасувала запис.
— Як це — скасувала?
Ольга відсунула стілець.
— Я почула вашу розмову зі Світланою. Тієї суботи.
Він завмер.
Світлана першою знайшлася:
— Яку ще розмову?
— Про те, що я добра й довірлива. Про продаж квартири. Про будинок, який треба переписати на тебе.
Степан ковтнув.
— Ти підслуховувала?
— Ти залишив увімкнений телефон на моєму столі.
— Та ми жартували!
— А про попередню жінку теж?
Світлана смикнула батька за рукав.
— Ходімо. Тут усе ясно.
— Мені ще не все, — сказала Ольга. — Я хочу дещо запитати.
Вона поклала перед Степаном роздруківки.
— Коли ти казав, що банк помилково заблокував картку, ти знав про ці борги?
Він навіть не глянув.
— У всіх зараз борги.
— Я не про всіх. Про тебе.
— Хотів би подивитися, як би ти жила на мою пенсію!
— Ти міг сказати правду.
— І ти б мене прийняла?
Ольга помовчала.
— Можливо. До того дзвінка — можливо.
Він підняв очі.
— Олюню…
— Не називай мене так.
Мар’яна підсунула матері склянку води. Ольга взяла її двома руками.
— Я поговорила з жінкою, з якою ти жив до мене.
Степан різко випростався.
— А-а, то це вона! Ну звичайно! І що ця ненормальна тобі наплела?
— Вона надіслала рішення суду. І листування, де ти просив гроші за те, щоб піти.
— Та ти не знаєш, як там було!
— То поясни.
— Вона мені життя зіпсувала!
— Як?
Степан відвернувся.
— Не збираюся я тут виправдовуватися перед усіма.
Ірина Сергіївна заговорила спокійно:
— І не потрібно. Ольга Петрівна не має наміру реєструвати ваше місце проживання чи продовжувати спільне життя. Ваші речі зібрані. Просимо повернути ключі й залишити квартиру.
— Ви хто така взагалі?
— Її адвокат.
— А-а, навіть адвоката привела! — Він повернувся до Ольги. — От яка в тебе любов!
— Яка була, таку ти й мав.
Світлана голосно пирхнула.
— Та батько біля вас пів року крутився! Квіти, поїздки, ремонти! А ви його на вулицю?
Ольга повільно повернула до неї голову.
— То це була робота?
— Не перекручуйте!
— Ти ж сама щойно порахувала. Квіти. Поїздки. Ремонти. Скільки я вам винна?
— Мамо, не треба, — тихо сказала Мар’яна.
— Ні, я хочу зрозуміти. — Ольга глянула на Степана. — Кран полагодив — скільки років я мала тебе за це утримувати?
— Припини! — гаркнув він.
Ганна підвелася.
— Ти голос тут не підвищуй.
— А ти взагалі мовчи! Це ти їй голову забила!
— Телефон теж я тобі не вимкнула?
— Ганно, сядь, — попросила Ольга. — Не треба.
Світлана почервоніла.
— Та кому ви потрібні у свої роки? Сиділи самі — і далі сидітимете!
Мар’яна рвучко підвелася, але Ольга торкнулася її руки.
Ці слова влучили. Вона відчула це одразу — гостро, під ребрами.
Та перед нею сиділа донька. Поруч стояла подруга, яку вона сама ж образила підозрою в заздрості. І ніхто з них не питав, на кого записана квартира.
— Самій буває сумно, — сказала Ольга. — Я цього ніколи не приховувала. Але з вами мені було б гірше.
Степан спробував підійти.
— Давай без них поговоримо. По-людськи. Ти ж знаєш мене.
Ольга відступила.
— Оце й біда, Степане. Що ні.
— Я тебе любив!
— А навіщо тоді поспішав із реєстрацією більше, ніж із весіллям?
Він мовчав.
— Ключі поклади.
— Олю…
— Ключі.
Степан кинув їх на стіл. Зв’язка вдарилася об склянку.
— Ще згадаєш мене.
— Згадаю, — відповіла вона. — Але назад не покличу.
Біля дверей стояла його сумка.
Він схопив її, перевірив кишеню й озирнувся:
— І сорочку, бачу, не забула покласти. Господарська.
Ольга промовчала.
— Залишишся тут сама до кінця віку! — кинув він уже зі сходів.
Світлана грюкнула дверима.
У серванті задзвеніли келихи.
Ольга повернула ключ у замку й кілька секунд не могла відійти. Тепер руки тремтіли так, що вона притиснула їх до грудей.
— Мамо?
— Зараз. Я зараз.
Мар’яна обійняла її просто в передпокої.
І тоді Ольга заплакала.
— Він же їв за моїм столом… Я йому про Віктора розповідала. Про вас. Усе розповідала…
— Знаю, мамо.
— А вони…
— Знаю.
Ганна стояла поруч і мовчки гладила подругу по плечу.
Ольга підняла на неї мокрі очі.
— Пробач мені. За ту заздрість.
— Потім вибачатимешся. Зараз дихай.
— Я така дурна…
— Ні, — твердо сказала Ганна. — Дурна була б, якби сьогодні з ним до ЦНАПу пішла.
Ольга крізь сльози коротко засміялася.
— Ну от, — видихнула подруга. — Уже краще. А тепер ходімо на кухню. Я тістечка принесла, вони там без нас сохнуть.
***
— Заяву писатимемо? — запитала Ольга, коли всі трохи заспокоїлися.
Ірина Сергіївна не поспішала з відповіддю.
— За тими матеріалами, що є зараз, довести спробу шахрайства буде складно. Але листування збережіть. Якщо почнуться погрози чи вимагання — одразу повідомляйте.
— Я не хочу більше з ними говорити.
— І не треба. Замок сьогодні замініть.
— Майстра вже викликала, — сказала Мар’яна.
Ольга глянула на неї.
— Коли встигла?
— Поки ти чай наливала.
— Мені ж і раніше треба було просто майстра викликати, — тихо мовила Ольга.
Ганна похитала головою.
— Ти не майстра шукала.
Ольга опустила очі.
— Не майстра.
Степан телефонував ще два тижні.
Спочатку писав: «Ти все не так зрозуміла». Потім: «Давай зустрінемось без твоїх порадниць». Далі — «Я стільки для тебе зробив».
Ольга перечитувала повідомлення, але не відповідала.
Коли пішли образи й погрози, надіслала знімки екрана адвокатці, а обидва номери заблокувала.
Того вечора подзвонила Мар’яні.
— Видалила?
— Заблокувала.
— І як ти?
Ольга оглянула кухню.
На столі стояла одна чашка. Вона більше не здавалася їй докором.
— Нормально, доню. Сьогодні вже нормально.
***
Улітку до неї приїхав Богданчик.
— Бабусю, а ти чого так багато грінок насмажила?
— Щоб наївся.
— Я стільки не з’їм.
— Учора теж так казав.
Він захихотів і потягнувся до тарілки.
Вони годували качок, їздили по суниці, сперечалися, чи можна дивитися мультики за сніданком. Увечері онук засинав посеред розповіді, а Ольга ще трохи сиділа біля його ліжка.
Вона записалася в хор при тому самому будинку культури.
— Тільки не треба мене ні з ким знайомити, — попередила Ганну.
— Та кому ти треба, я сама співати прийшла.
— Оце й добре.
Після першої репетиції керівниця затримала її біля дверей.
— Ольго Петрівно, а ви чого раніше не приходили? Голос у вас гарний.
Дорогою додому Ольга запитала:
— Ганно, а я справді непогано співаю?
— Непогано. Тільки ти тепер не зазнавайся, бо я наступного разу не прийду.
Восени Ганна зустріла Степана на ринку. Він ішов під руку з охайною жінкою в бежевому пальті й ніс її сумки.
— Ледь не підійшла, — розповідала подруга.
Ольга довго мовчала.
— Шкода її.
— Може, ще придивиться.
— Хоч би не поспішала.
Увечері сусідки знову покликали Ольгу на лавочку. Одна саме розповідала про нового знайомого: уважний, самотній, допомагає з покупками.
Ольга вислухала, а потім тихо сказала:
— Тільки з документами не поспішай.
— Та я ж не квартиру йому дарувати збираюся!
— Знаю. Я теж не збиралася.
Вдома вона прибрала папку з документами до шухляди. Провела долонею по обкладинці й зачинила її.
Телефон засвітився Мар’яниним ім’ям.
— Мамо, не спиш?
— Ще ні.
— Богдан тобі щось хоче сказати.
У слухавці зашаруділо.
— Бабусю! А на канікули до тебе можна?
Ольга всміхнулася й сіла біля вікна.
— Можна, мій хороший. Я чекатиму.