— З вас 1920 гривень, — сказала провізорка.
Ксенія ще раз глянула на телефон. На картці було 1456.
— Зачекайте хвилинку, будь ласка. Я зараз.
Вона відійшла до вікна й набрала чоловіка. У дитячому садочку зарплату затримували вже четвертий день, а мамі лікар наказав починати лікування сьогодні.
Михайло відповів після п’ятого гудка. На тлі хтось голосно говорив про відвантаження.
— Так, Ксеніє, швиденько. Я на нараді.
— Михайле, я в аптеці. Мамі нові ліки виписали, мені не вистачає п’ятисот гривень. Можеш переказати?
— П’ятсот? Зараз?
— Так. Зарплату затримують, а їй треба почати пити таблетки вже сьогодні.
— Ксеніє, не час. Мені зараз кожна копійка потрібна.
— Але мама чекає. Я поверну, щойно заплатять.
— Я сказав: зараз немає. Хай почекає до пенсії. Або сама купить, у неї ж є пенсія.
— Михайле, ти чуєш мене? Їй не можна чекати.
— Усе, мені незручно говорити.
Він поклав слухавку.
Ксенія ще кілька секунд тримала телефон біля вуха. Потім написала Люді, виховательці із сусідньої групи:
«Людо, виручи, будь ласка. Позич 500 гривень до п’ятниці. Мамі на ліки».
Відповідь прийшла майже одразу:
«Тримай. І не квапся віддавати».
За мить надійшов переказ.
— Дякую, Людо, — прошепотіла Ксенія, хоч та не могла її почути.
Вона повернулася до каси й розрахувалася.
Десять років тому вони з Михайлом і самі рахували кожну гривню. Знімали однокімнатну квартиру на околиці, вечеряли макаронами, а на вихідних їздили електричкою до її мами на дачу.
— Дивись, дві з половиною тисячі відклали! — якось похвалився Михайло, показуючи їй конверт.
— Невже? І нічого звідти не витягнемо?
— Ну, якщо холодильник не зламається, то ні.
Вони тоді сміялися. Михайло працював економістом і заробляв ненабагато більше за дружину.
Потім батьки подарували йому бабусину двокімнатну квартиру. Він влаштувався у великий будівельний холдинг, поступово став керівником відділу й тепер отримував близько 70 тисяч гривень на місяць. Ксенія залишилася працювати вихователькою. Її зарплата становила 20 500.
Згодом у домі дедалі частіше звучало:
— Я ж заробляю.
Або:
— Телевізор на мої гроші куплений.
Або вже зовсім роздратоване:
— Я тут один увесь дім тягну.
Ксенія платила за продукти, комуналку, побутову хімію, купувала собі одяг і оплачувала проїзд. До двадцятого числа на картці зазвичай залишалося близько півтори тисячі.
Михайло витрачав на машину, бензин, одяг, риболовлі та спортзал. Решту відкладав. Час від часу купував щось дороге для квартири й потім нагадував, на чиї гроші.
А ще він допомагав сестрі Оксані. Після розлучення вона сама виховувала двох синів і часто телефонувала братові: то на дитячі кросівки не вистачало, то машину треба було відремонтувати, то хлопців відправити в табір.
Михайло переказував сім з половиною тисяч, десять, двадцять п’ять.
— Ксеніє, ну це ж сестра, — пояснював він. — Вона одна з двома хлопцями. Хто їй допоможе, як не я?
— Я ж нічого не кажу, — відповідала Ксенія.
І справді не втручалася. Вона розуміла, що Оксані нелегко.
Її мама, Надія Петрівна, жила сама в сусідньому районі. Тридцять п’ять років пропрацювала швачкою на фабриці, тепер отримувала дев’ять із половиною тисяч пенсії й ніколи не просила в доньки грошей.
— Мамо, може, тобі щось купити? — питала Ксенія.
— Та в мене все є. Ти собі щось купи, ти он яка втомлена.
Коли матері призначали дорогі обстеження, Ксенія потроху відкладала зі своєї зарплати й платила сама. Мамі казала, що в клініці акція.
Одного разу Михайло побачив у її сумці чек.
— Шість тисяч? Це на що?
— Мамі обстеження.
— Знову? Ксеніє, це ж чорна діра. Сьогодні обстеження, завтра ще щось. У літніх людей цьому кінця не буде.
— Це моя мама. І це мої гроші.
— Твої? А продукти потім на що купуватимеш? У мене проситимеш?
Тоді вона промовчала. Але слова про «чорну діру» запам’ятала.
У суботу, через п’ять днів після походу до аптеки, Михайло зранку поїхав на риболовлю.
— Чекай з уловом! — гукнув він із порога.
Ксенія прибрала, зварила суп і нарешті сіла відпочити. Взяла спільний планшет — хотіла знайти рецепт пирога з капустою.
Угорі екрана з’явилося повідомлення:
«Оксана: Михайлику!!! Дивись, яке море!!! Щиро дякую тобі!!!»
Ксенія натиснула на нього. Відкрилося листування.
Оксана в білому капелюсі стояла на тлі моря. На наступній фотографії її сини хлюпалися в басейні, ще на одній був шведський стіл із креветками. На останній Оксана сиділа на балконі готелю з келихом соку.
«Братику, ти найкращий! Ми тут як у раю! Все включено, хлопці з басейну не вилазять. Без тебе б ніколи не поїхали!»
Ксенія прокрутила листування вгору.
У понеділок Оксана написала братові:
«Михайле, тут гарячий тур до Туреччини. Кемер, п’ятірка, на тиждень. Хочеться перед осінню відпочити, хлопцям скоро до школи. Підкинеш?»
«Скільки?»
«48 000 на трьох».
«Гаразд. Переказав».
Нижче було банківське сповіщення. Понеділок, без п’ятнадцяти дванадцята.
А рівно о дванадцятій Ксенія стояла в аптеці й просила в нього п’ятсот гривень. І чула у відповідь, що кожна копійка потрібна.
Вона поклала планшет на коліна.
Оксана просто захотіла на море. А мама чекала на ліки, поки Ксенія позичала гроші в колеги.
Ввечері Михайло повернувся веселий, із відерцем дрібної риби.
— Ксеніє, дивись! Окуні. Посмажиш?
Вона сиділа за кухонним столом. Замість відповіді посунула до нього планшет.
Михайло глянув на екран і поставив відро біля дверей.
— Ксеніє, це…
— Моїй мамі на ліки п’ятсот гривень затиснув, а сестрі море оплатив?
— Не кричи. Давай спокійно поговоримо.
— Спокійно? У понеділок я просила на мамині таблетки. Ти сказав, що грошей немає. А за п’ятнадцять хвилин до того переказав Оксані сорок вісім тисяч. На Туреччину!
— Ну і що? Це різні речі.
— Чим вони різні?
Михайло сів і зняв кепку.
— Це мої гроші. Я їх заробляю і сам вирішую, кому допомагати. Оксана — моя сестра. Це наша сімейна справа. А твоя мама… Це твоя мама. Ти ж сама казала: твої гроші, твоя мама. От і допомагай.
— Ваша сімейна справа, — повторила Ксенія. — А я тобі хто?
— Дружина, звичайно. Чого ти пересмикуєш?
— Оксана — сім’я. Моя мама — стороння. А я де в цій сім’ї, Михайле?
— Та до чого тут ти? Я тобі що, нічого не купую? Телевізор хто купив? Пилосос? Машиною тебе хто возить?
— А п’ятсот гривень на мамині ліки дати не міг.
— Не міг! Я Оксані вже обіцяв!
— У тебе є накопичувальний рахунок. Ти сам минулого місяця хвалився, скільки там.
Михайло замовк, тоді махнув рукою.
— Гаразд. Ну не дав, помилився. Зараз перекажу. П’ятсот, тисячу… Хочеш дві з половиною? Скажи скільки, і закінчимо цей цирк.
Він дістав телефон.
— Не треба, — сказала Ксенія.
— Що значить не треба?
— Нічого мені від тебе зараз не треба.
Вона пішла до спальні, дістала дорожню сумку й почала складати речі: одяг, зарядку, косметичку, паспорт.
Михайло з’явився в дверях.
— Ти куди?
— До мами.
— Через це? Ксеніє, ну посварилися, буває. Давай риби посмажимо, сядемо, поговоримо. Завтра все минеться.
— Не минеться.
— У її хрущовку зібралася? — він зневажливо всміхнувся. — Гаразд, іди. Погуляєш і повернешся.
Ксенія викликала таксі. Коли виходила, побачила на столі планшет і чомусь поклала його в сумку.
Мама відчинила майже одразу. Побачила доньку з сумкою, глянула їй в обличчя й відступила від дверей.
— Заходь, Ксеніє.
На кухні Надія Петрівна поставила чайник, дістала вишневе варення й печиво. Потім пішла до кімнати. Ксенія чула, як скрипнули дверцята шафи.
Мама повернулася за кілька хвилин.
— Я тобі верхню полицю звільнила. Рушник чистий поклала. І нічну сорочку мою бери, якщо треба. Завелика буде, але нічого.
— Мамо… Ти навіть не спитаєш?
— Захочеш — розкажеш.
Ксенія відвернулася до вікна. Мама завжди помічала більше, ніж говорила: і як Михайло хвалився заробітком, і як мовчав після її приходу в гості, і, мабуть, здогадувалася про «акції» на обстеження.
А тепер просто звільнила доньці полицю.
— Мамо, ти нові таблетки п’єш?
— П’ю. Із понеділка, як ти купила.
Тієї ночі Ксенія майже не спала. Під ранок дістала планшет. Михайло не вийшов зі свого банківського додатка, і вона відкрила історію переказів.
Оксані — на табір, ремонт машини, подарунки хлопцям. Матері Михайла — щомісяця на комуналку, окремо на зуби й санаторій. Двоюрідному братові Славкові — двічі в борг.
Ксенія порахувала: за три роки майже 450 тисяч гривень.
Надії Петрівні — жодного переказу.
Потім вона подивилася свої витрати: продукти, комуналка, аптека, проїзд, мамине обстеження. Їй не хотілося рахувати, хто кому винен. Вона ніколи не просила Михайла перестати допомагати рідним. Але коли допомога знадобилася їй, він навіть слухати не захотів.
Уранці мама смажила сирники.
— Мамо, я можу в тебе пожити якийсь час?
— Звичайно, можеш. Скільки треба.
У неділю подзвонив Михайло.
— Ну що, охолола? Приїжджай. Риба пропаде.
— Я не приїду.
— Ксеніє, досить ображатися. Я ж сказав, був неправий. Перекажу тобі гроші, мамі теж перекажу. Що тобі ще треба?
— Нічого, Михайле.
Він дзвонив у понеділок, потім у середу. Повторював, що за Оксану завжди відповідав, що Ксенія його неправильно зрозуміла і що через такі дрібниці не розлучаються.
У суботу Ксенія приїхала по решту речей. Михайло сидів на дивані й дивився, як вона складає в коробки книжки та зимовий одяг.
— Ти серйозно?
— Серйозно.
— Через п’ятсот гривень?
Ксенія зупинилася.
— Я дивилася твої виписки. Майже 450 тисяч за три роки твоїм рідним. І жодного переказу моїй мамі.
Михайло почервонів.
— Ти лазила в мій банк?
— Планшет був відкритий. Я не мала туди заходити, але зайшла. І побачила.
Він відвернувся.
— Я ніколи не казала тобі не допомагати Оксані, — продовжила Ксенія. — Але моя мама для тебе завжди була чужою. А коли я попросила допомогти їй, ти навіть не вислухав.
— Я ж сказав, що помилився!
— А потім назвав це цирком.
Вона притиснула коробку до грудей.
— Я купувала продукти, платила за квартиру, варила суп. А коли мені знадобилася допомога, ти нагадав про телевізор і пилосос.
— Ксеніє, я не це мав на увазі…
— Я втомилася здогадуватися, що ти маєш на увазі. Досить, Михайле.
Він простягнув до неї руку, але вона відступила й вийшла з кімнати.
За місяць вони подали заяву на розлучення. Михайло підписав документи без суперечок і лише запитав у працівниці РАЦСу, скільки чекати.
Квартира залишилася йому: її подарували батьки. Ксенія забрала книжки, одяг і старий мамин сервіз, який колись привезла з дачі.
Від знайомих вона почула, що Оксана називала її невдячною: мовляв, брат десять років дружину утримував, а вона пішла.
Мати Михайла подзвонила один раз.
— Ксеніє, у шлюбі треба терпіти. Життя складне, у всіх бувають сварки.
Ксенія вислухала її до кінця.
— Я вас почула, Валентино Сергіївно. До побачення.
Люді вона повернула борг тієї ж п’ятниці, як і обіцяла.
— Та не треба зараз, — відмахнулася колега. — Віддаси потім.
— Людо, візьми, будь ласка.
Та грошей не взяла, і Ксенія поклала їх до її шафки в роздягальні.
На початку листопада Надії Петрівні знову виписали ті самі ліки. Після роботи Ксенія зайшла до аптеки.
Та сама провізорка назвала суму:
— 1920 гривень.
Ксенія приклала картку.
— І ще ось той крем для рук, будь ласка. З ромашкою.
Мама любила цей крем, але завжди казала, що він надто дорогий.
Удома Ксенія поставила ліки на кухонний стіл, а поруч поклала тюбик.
— Ксеніє, ну навіщо ти? — Надія Петрівна взяла крем до рук. — Я б сама купила. Мені ж пенсія через тиждень.
— Мамо, я теж можу подбати про тебе.
Надія Петрівна відкрила тюбик, вдихнула запах ромашки й тепло усміхнулася.
— Дякую, доню.