— Людмило, тобі треба оформити відпустку з дванадцятого. Мої приїжджають на два тижні.
Людмила завмерла перед дзеркалом із сережкою в руці.
— Яку відпустку?
— Звичайну. На роботі, — Артем порпався в тумбі, шукаючи ключі.
— Я зрозуміла, що не на Марсі. Чому з дванадцятого?
— Батьки десятого ввечері приїдуть. День-два побудуть у нас, потім відвеземо їх на дачу. Я вже пообіцяв, що вони там тижнів зо два відпочинуть.
Людмила повільно застебнула сережку.
— Артеме, у мене відпустка у вересні. Графік ще взимку затвердили.
— То перенеси.
— Навіщо?
Він нарешті знайшов ключі й здивовано на неї подивився.
— Я ж кажу: мама з татом будуть на дачі.
— Чудово.
— Їм там самим незручно.
Людмила взяла сумку.
— Тоді не вези їх туди самих.
— Мені працювати треба.
— Мені також.
— У тебе відпустка все одно попереду.
— У вересні.
— Людо, яка різниця? Місяцем раніше, місяцем пізніше.
Вона вже взялася за ручку дверей, але обернулася.
— Для мене різниця є. Я не планувала проводити відпустку доглядальницею на дачі.
— Якою ще доглядальницею?
— А що я там робитиму?
— Житимеш, відпочиватимеш. Іноді приготуєш щось, до магазину з’їздиш. Мамі важкого носити не можна, тато машину не водить.
— Тобто відпустку беру я, а відпочивають твої батьки?
— Ти теж відпочинеш.
Людмила глянула на годинник. Ще трохи — і запізниться.
— Увечері договоримо.
— Тільки виріши сьогодні. Мені мамі сказати треба.
— Ти вже їй усе сказав, правда?
Артем промовчав.
У ліфті Людмила так міцно стискала ремінець сумки, що заболіла долоня. Батьки приїжджали вже за десять днів. Два тижні на дачі їм пообіцяли. Її відпустку теж розпланували. Залишилося тільки поставити її перед фактом.
І це на її дачі.
Будинок дістався Людмилі від дідуся ще до знайомства з Артемом. Вона сама поступово приводила його до ладу: ремонтувала веранду, міняла проводку, облаштовувала душ і кухню. Любила приїхати туди на вихідні, вранці вийти з кавою на ґанок, потім пройтися до озера. І щоб ніхто нікуди не квапив.
Після весілля Артем теж їздив із нею. А потім вони почали запрошувати його батьків.
Спершу все було добре. Приїхали на ніч, повечеряли, наступного дня погуляли й поїхали задоволені. Але чим довше гостювали, тим менше Людмила відпочивала.
— Людочко, а сир де?
— У холодильнику, на верхній полиці.
— Ой, не бачу. Дістань, будь ласка. І хліб би підігріти.
За годину:
— Людочко, Борису Миколайовичу суп потрібен. Він на сухому не може.
Борис Миколайович нічого не вимагав. Сидів на веранді й терпляче чекав, поки хтось принесе їжу. Потім згадував, що закінчилося молоко або що йому захотілося копченої риби.
Артем тим часом косив траву, лагодив хвіртку або кудись від’їжджав.
За останні три дні їхнього гостювання Людмила тричі їздила по продукти, двічі шукала свекрусі її улюблену мінералку, ще й моталася до аптеки. Готувала, мила посуд, міняла постіль.
У понеділок, перед роботою, вона сказала чоловікові:
— Я так втомилася, ніби вихідних і не було.
Артем знизав плечима:
— Зате батьки задоволені.
Тоді Людмила нічого не відповіла. Але вирішила: більше так не буде.
***
Увечері Артем повернувся пізніше. Повечеряли мовчки. Він відніс тарілки на кухню й одразу запитав:
— Ну що, говорила з начальником?
— Ні.
— Чому?
— Бо я не вирішила, чи потрібна мені відпустка в серпні.
Артем сів навпроти.
— Людо, батьки не щомісяця приїжджають. Їм хочеться спокійно відпочити.
— Хай відпочивають.
— От знову починаєш.
— Артеме, скажи прямо: навіщо тобі моя відпустка?
Він трохи помовчав.
— Продукти купити, приготувати. Якщо щось знадобиться — відвезти. Мамі важко довго біля плити стояти, а тато по магазинах не їздитиме.
— А чому цим не займався б ти?
— У мене на роботі завал.
— А мені свою роботу покинути?
— У тебе ж відпустка буде.
— Яку я візьму спеціально для твоїх батьків?
— Не для них. Ти сама теж відпочинеш.
— Коли? Між сніданком для Бориса Миколайовича і поїздкою за мінералкою?
— Ну навіщо перебільшувати?
— Я згадую, як було минулого разу.
— Тоді просто так вийшло.
— Три поїздки за продуктами за три дні? І ще аптека?
Артем відкинувся на спинку стільця.
— Невже тобі так важко купити продукти?
— Мені важко зрозуміти, чому гостей запрошуєш ти, а відпустку маю брати я.
— Їм із тобою комфортно.
— Звісно. Я ж усе роблю.
Він насупився.
— Взагалі-то господарі мають займатися гостями.
Людмила гірко всміхнулася.
— Господарка дачі — я. І я їх на два тижні не запрошувала.
— Це мої батьки.
— Саме так. І запросив їх ти.
— Можна хоч раз не рахувати, хто кого запросив?
— Можна. Візьми відпустку ти.
— Не можу.
— Запропонуй їм інші дати.
— Вони вже квитки взяли.
— Тоді нехай живуть у нас у місті. Або знайди їм готель. Або залишайся з ними на дачі після роботи.
Артем підвівся.
— Ти спеціально все ускладнюєш.
— Ні. Я не хочу два тижні робити те, чого ти сам робити не хочеш.
— Там повітря, озеро! Що поганого в такій відпустці?
— Чому ж ти не хочеш такої чудової відпустки?
Він узяв зі столу телефон.
— Тому що мені ніколи.
— От і мені є чим зайнятися.
Артем пішов до кімнати, так нічого й не відповівши.
***
Наступного дня начальник сказав Людмилі, що один із колег попросив перенести відпустку з серпня на вересень.
— Сергію Володимировичу, а я можу з ним помінятися?
— Тобі вересень уже не потрібен?
Людмила згадала, як три місяці тому подруга Інга кликала її на Одещину. Тоді довелося відмовитися: відпустка була затверджена на вересень.
— Можливо, вже не потрібен, — сказала вона. — А ці дати вільні?
Начальник перевірив графік.
— Пиши заяву сьогодні — і без проблем.
Людмила вийшла з кабінету й написала Інзі:
«Ви все-таки їдете?»
«Так. А що?»
«Місце ще є?»
Телефон одразу задзвонив.
— Ти серйозно? — вигукнула Інга.
— Місце є чи ні?
— Є! Одна дівчина відмовилася. Ти справді можеш?
Людмила ще раз глянула на календар. Дати збігалися.
— Можу. Я їду.
— От так просто?
— Схоже, що так.
Вона написала заяву, начальник її підписав. Увечері Людмила шукала квитки до Одеси.
Артем зустрів її запитанням:
— Ну що?
— Відпустку перенесли.
Він розплився в усмішці.
— От і чудово! Я мамі подзвоню.
Він вийшов на балкон. Людмила чула уривки розмови: «Так, з дванадцятого… Звісно… Люда буде… Ні, я вдень працюю».
Вона хотіла сказати про поїздку, коли остаточно купить квитки. Але слухала його й думала: він навіть не запитав, чого вона хоче.
За пів години зателефонувала свекруха.
— Людочко, Артем сказав, усе владналося!
— Відпустку перенесли.
— Чудово. Я тобі список продуктів скину, щоб потім не шукати.
На телефон прийшла фотографія аркуша. Понад двадцять пунктів: сир, вершки, кілька видів м’яса, риба, мінералка, кава певної марки, печиво для Бориса Миколайовича.
— Це все треба купити заздалегідь? — запитала Людмила.
— Краще так. І ще, підготуй нам велику спальню. Там ліжко зручніше, а ви з Артемом можете в маленькій.
— Зрозуміло.
— А ринок біля райцентру по середах працює?
— Здається, так.
— Тоді з’їздимо зранку. Я домашнього сиру хочу.
Людмила поклала слухавку. Артем сидів на дивані й гортав телефон.
— Мама? — запитав він.
— Вона.
— Рада?
— Дуже.
— От бачиш! А ти переймалася.
Людмила подивилася на нього, але він уже знову втупився в телефон.
Того вечора вона купила квитки. Через кілька днів зустрілася з Інгою: вони обговорили маршрут і забронювали житло. Людмила давно нікуди не їздила з подругами. Від однієї думки, що майже два тижні не доведеться готувати за чужим розкладом, їй ставало легко.
За два дні до приїзду свекрів вона дістала валізу. Артем сидів із ноутбуком і спершу не звертав уваги. Але коли Людмила поклала до валізи купальник, підвів голову.
— Навіщо він тобі?
— Знадобиться.
— На дачі?
— Ні.
Артем відклав ноутбук.
— Куди ти збираєшся?
— На Одещину.
— Коли?
— Післязавтра. З Інгою та дівчатами.
— Зачекай. Ти ж відпустку брала під моїх батьків!
— Я перенесла її на ці дати.
— Тому що вони приїжджають!
— Тому що з’явилася можливість перенести.
Він різко підвівся.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— А батьки?
— Приїдуть. Ключ від дачі я тобі залишу.
— Людо, я їм усе пообіцяв! Мама список продуктів прислала!
— Тобі перешлю.
— Я працюю!
— Магазини ввечері відкриті.
— Я не можу щодня мотатися на дачу!
— Тоді не щодня.
Артем розгублено дивився на неї.
— Ти знала, що я на тебе розраховував.
— Я тобі від самого початку сказала, що не згодна.
— Ти могла раніше сказати про поїздку.
— Могла. Але й ти міг спочатку запитати, чи хочу я проводити відпустку з твоїми батьками.
— Це мої батьки! Ти моя дружина! Не можна нормально допомогти?
Людмила сіла на край ліжка.
— Можна. Я залишаю вам дачу.
— Нам потрібен не тільки будинок!
Він осікся. Людмила підвела очі.
— От. Нарешті ти це сказав.
— Я не це мав на увазі.
— Вам потрібна я при будинку.
— Мама сама там не впорається.
— Значить, допоможи їй ти.
— Я зранку на роботі!
— Після роботи їдь до батьків.
— Там майже година дороги!
— Від мого офісу стільки ж.
— І я два тижні мотатимусь туди-сюди?
— Ти ж казав, що це чудовий відпочинок.
Артем замовк. Потім вийшов і подзвонив матері. Людмила почула лише кінець розмови:
— Ні, вона їде… Я теж тільки сьогодні дізнався… Розберемося.
Повернувся він похмурий.
— Мама в шоці. Каже, може, їм узагалі не їхати.
— Це її рішення.
— Квитки вже куплені.
— Значить, приїдуть.
Наступного дня Людмила поїхала на дачу. Перевірила воду, холодильник і газове обладнання, залишила чисту постіль, купила продуктів на перші дні. Увечері вручила Артему ключі.
— Ось основний комплект. Запасний у коридорі, у шухляді. У сараї новий замок, не переплутай.
— Та знаю я.
— Решту продуктів купите самі.
Він коротко кивнув.
***
Коли свекри приїхали, Людмилина валіза вже стояла біля дверей.
— Слава Богу, дісталися! — Алевтина Павлівна зупинилася й подивилася на валізу. — А це що, Людочко?
— Я завтра від’їжджаю.
— Куди ж ти?
— У відпустку. На Одещину.
Борис Миколайович поставив сумку на підлогу.
— О, там гарно.
— Сподіваюся, — усміхнулася Людмила.
Свекруха глянула на сина, потім знову на невістку.
— А як же ми?
— Артем відвезе вас на дачу.
— Але він казав, ти відпустку взяла!
— Взяла.
— Ну так відпустка ж!
— Мамо, у мене поїздка. Будинок я підготувала, ключі в Артема.
Алевтина Павлівна повільно зняла куртку.
— Ми думали, все буде організовано.
Людмила глянула на чоловіка.
— Артем усе організував.
За вечерею свекруха кілька разів поверталася до розмови про ринок.
— Там сир хороший, домашній. Тільки їхати треба зранку.
— Добре, мамо, — відповів Артем. — Подивимося, коли я зможу.
Наступного ранку Людмила прокинулася о пів на шосту. Випила кави, перевірила документи й викликала таксі. Коли вже стояла біля дверей, із кімнати вийшов сонний Артем.
— Уже їдеш?
— Так.
— Коли повернешся?
— Через дванадцять днів, увечері.
— Ну… гарно тобі відпочити.
— Дякую.
Ближче до обіду прийшло повідомлення:
«Де на дачі великі рушники?»
«У шафі в коридорі, нижня полиця».
Надвечір:
«Мама питає, де нормальний м’ясний магазин».
Людмила надіслала адресу. Наступного дня відповідала про ринок і запасний газовий балон. На третій день повідомлень поменшало.
Вона тим часом гуляла з Інгою Одесою. Вони довго блукали вулицями, сиділи в кафе й сперечалися, чи не поїхати до моря раніше.
— Ти телефон перевіряла? — запитала Інга.
— Перевіряла. Усі живі.
— А настрій у тебе такий, ніби ти вперше за рік видихнула.
— Може, так і є.
На четвертий день зателефонував Артем.
— Ти зайнята?
— Ні. Як батьки?
— Нормально. Я щойно з дачі приїхав. Мама знову відправила мене в магазин.
— Щось знадобилося?
— Вчора мінералка, сьогодні риба.
— Купив?
— Купив.
— Ну й добре.
Він помовчав.
— Я завтра туди не поїду. А мама каже, їй на ринок треба.
— Таксі працює.
— Вона не хоче.
— Тоді пропустить ринок.
— Гаразд. Відпочивай.
— І ти.
— Дуже смішно, — пробурмотів він.
Наступного вечора Артему подзвонила мати: попросила привезти хліб, молоко, сир і забрати замовлення з аптеки. На дачі вона зустріла його запитанням:
— А рибу чому не взяв?
— Яку рибу?
— Я ж учора казала!
— Ти про таблетки говорила, мамо.
— І про рибу теж.
З веранди озвався батько:
— Мені б ще батарейки для радіо.
— Тату, чому ти вчора не сказав? Я ж повз магазин їхав.
— Забув.
— Я завтра на роботу.
— Ну, ми ж розуміємо, — сказала Алевтина Павлівна.
За день Артем попередив матір, що після роботи не приїде.
— А вечеря? — запитала вона.
— Приготуйте.
— З чого?
— У холодильнику повно продуктів.
— Борис суп хоче.
— Мамо, зваріть суп.
— Я приїхала відпочивати, а не біля плити стояти!
Артем довго мовчав із телефоном біля вуха.
Того вечора Людмила повернулася з подругами з прогулянки Кароліно-Бугазом. На телефоні було одне повідомлення від чоловіка:
«Тепер я зрозумів, чому ти минулого разу після дачі була така роздратована».
Вона прочитала й відповіла:
«Нарешті».
Артем домовився на роботі про два відгули. Першого дня повіз матір на ринок. Вона довго вибирала сир, потім Борису Миколайовичу знадобилося в господарський магазин. Дорогою назад Алевтина Павлівна згадала про аптеку, а потім попросила зупинитися біля м’ясної крамниці.
Коли Артем заніс пакети на кухню, мати сказала:
— Раз ти сьогодні вільний, приготуй щось на вечерю.
— Що саме?
— Ну, щось нормальне.
Він глянув на годинник. Була майже третя.
Увечері подзвонила Людмила.
— Як справи? — запитав він.
— Чудово. Завтра переїжджаємо до Затоки. А ти як?
— Сьогодні пів дня був таксистом.
— Сподобалося?
— У захваті.
— Завтра теж?
— Ні, завтра працюю. Мама вже поскаржилася, що їй самій нудно.
— Борис Миколайович же там.
— Він, виявляється, не рахується.
Людмила засміялася. Артем теж не втримався.
— Усе, зрозумів. Можеш нічого не говорити.
— Я й не збиралася.
До кінця тижня свекри звикли, що син не приїде на кожен дзвінок. Алевтина Павлівна почала готувати прості страви. До магазину вони кілька разів з’їздили на таксі, одного разу Бориса Миколайовича підвезли сусіди.
Артем навідувався через день: привозив продукти, перевіряв воду, допомагав по господарству й відвозив батьків, коли їм справді треба було кудись далеко.
Через десять днів він зателефонував Людмилі.
— Я вже так хочу після роботи додому, а не на дачу.
— Уявляю.
— Ти надто спокійно про це говориш.
— Бо дуже добре уявляю.
— Як ти тоді три дні витримала?
— Потім цілий тиждень нікого не хотіла бачити.
Артем зітхнув.
— Мама питала, чому ти раніше не скаржилася.
— Я сказала тобі, що страшенно втомилася.
— Так.
— А ти відповів: «Зате батьки задоволені».
На тому кінці запала тиша.
— Я був неправий, — нарешті сказав він.
— Буває.
— І все? Думав, ти мені лекцію прочитаєш.
— Я у відпустці.
Він розсміявся.
Останні дні поїздки минули легко. Одного ранку Людмила сама пішла до моря, поки подруги ще спали. Посиділа на березі, знайшла мушлю й поклала до сумки.
Коли вона повернулася, Артем зустрів її на вокзалі.
— Ти засмагла, — сказав він, забираючи валізу.
— Трохи. Батьки ще на дачі?
— Ні, вчора відвіз їх у місто.
— На два дні раніше? Чому?
— Мама сказала, що відпочинок уже був достатньо довгим.
Людмила відвернулася, приховуючи усмішку.
— А тато сказав, що вдома телевізор краще показує, — додав Артем.
— Вагома причина.
У машині він довго мовчав, а потім сказав:
— Я справді думав, що там немає нічого складного. Купити продукти, щось приготувати, іноді кудись відвезти.
— Ага.
— Тільки це «іноді» виявилося щодня.
— Дивно, правда?
— Людо…
— Усе, мовчу.
Він усміхнувся, потім знову став серйозним.
— Я більше так не робитиму.
— Як саме?
— Планувати твою відпустку замість тебе. І запрошувати батьків на два тижні, не поговоривши з тобою.
— Чудова ідея.
Наступного дня Людмила вийшла на роботу. Колеги розглядали фотографії та розпитували про поїздку. Ближче до обіду подзвонила Алевтина Павлівна.
— Людочко, ти вже приїхала? Відпочила?
— Дуже добре, дякую. А ви?
— Ми теж нормально побули. Артем, звісно, весь у роботі був. Не щодня міг приїхати.
— Так, він розповідав.
Свекруха помовчала.
— Наступного разу, мабуть, на тиждень приїдемо.
— Наступного разу ми узгодимо дати заздалегідь, — сказала Людмила.
— Звісно, — відповіла Алевтина Павлівна після паузи.
Увечері Людмила розкладала речі й дістала з сумки мушлю. У цей час прийшов Артем.
— То ти у вересні вже працюєш? — запитав він.
— Так.
— Не шкодуєш?
Вона подивилася на мушлю в долоні.
— Ні. Я чудово відпочила.
— Може, цими вихідними на дачу поїдемо?
— Можна.
— Тільки удвох.
— Згодна.
— І продукти дорогою я куплю.
Людмила усміхнулася.
— От тепер точно поїдемо.