— У суботу о восьмій будь зібрана. Їдемо до мами.
Ірина застигла з валізою в руках.
— Куди їдемо?
Артем не відірвався від телефона.
— До мами, Іро. У село. Треба допомогти перед зимою.
Вона повільно поставила валізу на килим.
— А я, по-твоєму, навіщо її дістала?
— Що?
— Валізу. Навіщо я її дістала, Артеме?
Він нарешті підвів очі.
— Ти про свою поїздку?
— Так. Про мою поїздку. Про яку ти знаєш два місяці.
— Я пам’ятаю. Але мама вчора подзвонила. Треба листя згребти, ящики в погріб перенести, у прибудові розібрати. Сама вона не впорається.
— То їдь, допоможи.
— Я вже сказав, що ми приїдемо вдвох.
Ірина сіла на край ліжка.
— Чому вдвох?
— Бо там роботи вистачить на всіх.
— Я не про роботу. Чому ти пообіцяв за мене?
Артем зітхнув і поклав телефон екраном донизу.
— Іро, ну не починай. Подруга твоя нікуди не дінеться.
— А я?
— Що — ти?
— Я теж нікуди не дінуся? Мої плани можна просто посунути?
— Можна перенести зустріч на інші вихідні. Це ж не трагедія.
— Для тебе — ні. Не ти домовлявся, не ти чекав, не ти квитки купував.
Він потер перенісся.
— Мама одна у великому будинку. Їй шістдесят три роки.
— Я знаю, скільки їй років. І знаю, де вона живе. Сорок хвилин машиною, Артеме. Ти можеш поїхати в суботу, в неділю, наступного тижня. А ми з Оленою два місяці шукали ці два вільні дні.
— Тобто я маю там сам працювати, поки ти відпочиватимеш?
Ірина подивилася на нього уважніше.
— А чому ти сказав це так, ніби я роблю щось погане?
— Я не це мав на увазі.
— Саме так і прозвучало.
Він підвівся.
— З тобою сьогодні неможливо говорити.
— Зі мною можна говорити. Не можна тільки вирішувати за мене.
На кухні клацнув чайник. Ірина ще трохи посиділа, дивлячись на прочинені двері, а потім розстебнула валізу й поклала всередину светр.
Руки тремтіли. Не від страху — від знайомого бажання піти слідом і сказати: «Добре, не сердься. Я щось придумаю».
За одинадцять років вона навчилася вимовляти це майже автоматично.
Навесні вони їхали до свекрухи «на годинку переставити шафу».
— Іруню, раз уже шафу відсунули, протри за нею, — попросила тоді Лариса Василівна. — А ці чашки перебери. І полиці вже заразом…
О третій Ірина нагадала чоловікові:
— Ти обіцяв, що до обіду будемо вдома.
— Ну не залишимо ж усе розкиданим. Ще трохи.
Те «трохи» закінчилося о сьомій вечора.
А торік були яблука й помідори. Саме в день зустрічі з одногрупницями.
— Дві години, — запевнив Артем. — До кав’ярні ще встигнеш перевдягнутися.
О п’ятій Ірина стояла біля плити й набирала повідомлення пальцями, що липли від яблучного соку: «Дівчата, вибачте. Не виходить».
— Уже не підеш? — спитав тоді чоловік.
— Ми мали зустрітися о другій.
— Ну зустрінетеся іншим разом.
Ірина поклала у валізу ще один светр. Потім подарунок для Олениної доньки.
Цього разу іншого разу не буде.
У четвер зателефонувала Лариса Василівна.
— Іруню, привіт! Не застудилася? Кажуть, із понеділка вже приморозки.
— Доброго дня. Ні, дякую, все добре.
— От і добре. Я щодо суботи. Артем сказав, ви рано будете. Я вже прикинула, що ми з тобою…
— Ларисо Василівно, перепрошую, — Ірина міцніше притиснула телефон до вуха. — Артем приїде. А я в суботу їду до Олени.
На тому кінці стало тихо.
— Як це — їдеш?
— Ми давно домовилися. Квитки ще наприкінці літа купили.
— А мені Артем сказав, що ви вільні.
Ірина заплющила очі.
— Він помилився.
— Шкода… Я так на тебе розраховувала. Думала, чоловіки надворі працюватимуть, а ми з тобою в хаті впораємося.
— Розумію. Але цього разу я не зможу.
— А перенести ніяк?
— Ніяк. Олена змінами мінялася, щоб звільнити ці вихідні.
Лариса Василівна важко видихнула.
— У сім’ї ж якось треба одне одного підтримувати, Іруню.
Ірина ковтнула. Цієї фрази вона чекала найбільше — і найбільше боялася.
— Треба. І я вас не залишу, якщо станеться біда. Але зараз ідеться про заплановані роботи. Я теж маю плани.
— Та я ж тебе не силую.
— Я знаю. Тому й кажу чесно, щоб ви на мене не розраховували.
Попрощалися вони ввічливо. Ірина ще хвилину дивилася на згаслий екран, наче чекала, що телефон сам повідомить: усе, можна видихнути.
А ввечері Артем зайшов на кухню просто в куртці.
— Навіщо ти маму засмутила?
Ірина перестала різати перець.
— Привіт і тобі.
— Вона дзвонила. Каже, ти не хочеш приїжджати.
— У суботу не хочу. Я хочу поїхати до подруги. Я так і пояснила.
— Можна було м’якше.
— Як саме?
— Ну… якось інакше сказати.
Ірина поклала ніж.
— Артеме, підкажи мені слова. Такі, щоб я сказала «не приїду», а ви почули не відмову, а щось приємне.
— Не треба іронізувати.
— Я серйозно. Я не грубила. Не сперечалася. Пояснила про квитки. Що ще я мала зробити?
— Хоча б спробувати домовитися з Оленою.
Вона витерла руки, відкрила телефон і простягнула йому.
— Ось квиток. Ось бронювання квартири. Передоплата вже внесена.
Артем глянув на екран.
— Якщо справа в грошах, можна компенсувати…
— Ні.
Він підняв голову.
— Дай договорити.
— Ні, Артеме. Бо ми зараз знову почнемо рахувати гроші, години, тарілки. А я не про це.
Вона забрала телефон.
— Я хочу поїхати. Просто хочу. Побачити подругу. Погуляти. Дві доби не думати, що ще треба встигнути. Цього недостатньо?
Він мовчав.
— Чому я маю довести, що мій відпочинок достатньо важливий?
— Бо є ще родина.
Ірина відсунула дошку з овочами.
— А я в цій родині хто?
Артем розстебнув куртку, наче раптом стало душно.
— Ну навіщо ти так…
— Бо мені прикро. Ти пообіцяв за мене, а тепер я винна, що не виконую твоєї обіцянки.
Вечеряли майже мовчки.
У п’ятницю Ірина вже перевіряла, чи поклала зарядний пристрій, коли з вітальні почувся голос свекрухи. Артем увімкнув гучний зв’язок і шукав щось у нотатках.
— Граблі візьми, синку. А пилку не треба, Микола свою привезе.
— Він теж буде?
— Та я ж казала! З Вірою приїдуть, і хлопці їхні під’їдуть ближче до обіду.
Гучний зв’язок раптом стих. Артем підніс телефон до вуха.
Ірина повільно поклала зарядку у валізу.
— Добре, мамо. До завтра, — сказав він і завершив розмову.
— Тітка Віра з дядьком Миколою приїдуть? — запитала Ірина.
— Так.
— І двоє їхніх синів?
— Можливо.
— Ти щойно чув: приїдуть.
— Приїдуть, Іро. І що?
Вона підійшла до дивана.
— Нічого. Просто в середу ти казав, що мама сама і без мене ніяк.
— Вони пізніше будуть. А починати треба зранку.
— Що саме я мала починати зранку?
Артем потер долонею коліно.
— Допомогти мамі.
— З чим?
— З обідом. Не тільки ж надворі робота.
Ірина стояла нерухомо.
— З обідом, — повторила вона. — А ще?
— Накрити на стіл. Потім прибрати. Звичайні справи.
— Для кого звичайні?
— Іро…
— Я питаю. Для кого звичайні, Артеме? Бо я не пам’ятаю, коли ти востаннє після сімейного обіду сказав: «Сиди, я все помию».
Він насупився.
— Мама не може сама наготувати на стільки людей.
— А навіщо готувати стільки, щоб одна людина не могла впоратися?
— Вона хоче всіх нормально нагодувати.
— Можна купити готову їжу. Можна попросити родичів щось привезти. Можна зробити простий обід.
— Ти ж знаєш, як мама до цього ставиться.
— Знаю. Тому простіше було скасувати мою поїздку.
— Ніхто не хотів тебе образити.
Ірина коротко кивнула.
— Але образили.
Артем глянув на неї. Вона не підвищувала голосу, і від цього йому стало ще незручніше.
— Я думала, тобі справді потрібна моя допомога, — сказала вона. — Навіть засумнівалася вчора: може, я даремно вперлася? А виявляється, мені пропонували підвести подругу, втратити гроші й стати до плити. Тільки прямо сказати про це ніхто не захотів.
— Я не спеціально приховав.
— Тоді чому вимкнув гучний зв’язок?
Він відкрив рота — і нічого не відповів.
Ірина повернулася до валізи.
— Пам’ятаєш, у батька у ванній трубу міняли?
— Пам’ятаю.
— Ти тоді на риболовлю збирався. Я просила тебе скасувати?
— Ні.
— Подзвонила майстру. Домовилася з батьком. Ми впоралися. Я навіть не подумала дорікати тобі, що ти відпочиваєш.
Вона застебнула валізу.
— Я не прошу від тебе більшого. Просто не обіцяй мене нікому, наче я річ, яку можна привезти в багажнику.
У суботу Ірина прокинулася раніше за будильник.
На кухні вже сидів Артем. Перед ним холола кава, на телефоні світився довгий список покупок.
Він побачив валізу в коридорі.
— Ти все-таки їдеш?
Ірина зупинилася біля чайника.
— Ти справді думав, що я передумаю?
— Сподівався.
— Я жодного разу не сказала, що залишуся.
Він відклав телефон.
— Тепер ще на базар заїжджати.
— Купи хліб, овочі, м’ясо для мангала. Не обов’язково робити застілля на три дні.
— Скажи це мамі.
— Скажи їй ти.
Вона зробила каву й сіла навпроти. Кілька хвилин було чути тільки ложечку об край чашки.
— Ти на мене сердишся? — запитала Ірина.
— Мені неприємно, що все так вийшло.
— Мені теж.
Телефон повідомив, що таксі під’їжджає.
У коридорі Ірина взулася, поправила комір пальта.
— Я поїхала. Гарного вам дня.
— І тобі, — долинуло з кухні. А потім: — Тільки не дивуйся, якщо мама образиться.
Ірина затримала руку на дверній ручці.
— Артеме, вона може засмутитися. Ти можеш засмутитися. Але я не можу щоразу відмовлятися від себе, щоб ніхто нічого не відчув.
Вона зачинила двері й сама докотила валізу до ліфта.
У таксі прийшло повідомлення від свекрухи: «Щасливої дороги, Іруню. Гарно відпочиньте з Оленою. Приїжджай до нас наступних вихідних, будемо раді».
Ірина перечитала двічі.
«Дякую, Ларисо Василівно. І вам гарного дня», — написала у відповідь.
Пообіцяти наступну суботу дуже кортіло. Ніби це могло остаточно виправити її сьогоднішню відсутність.
Але вона заблокувала телефон.
За кілька годин на пероні іншого міста Олена махала їй обома руками.
— Нарешті! Дай обійму!
Ірина встигла тільки відпустити ручку валізи.
— Обережно, ти мене задушиш.
— Нічого, відкачаю. Ти чого така бліда? Не спала?
— Збиралася довго.
Олена відсторонилася, глянула їй в обличчя.
— Ти плакала?
— Ні. Просто… дуже хотіла сюди приїхати.
— То приїхала ж. Усе. Тепер ходімо їсти, я від ранку голодна.
У кав’ярні Олена відсунула до неї меню.
— Розповідай.
Ірина знизала плечима.
— Ледь не залишилася вдома.
— Щось сталося?
— Нічого страшного. Оце й найсмішніше.
Вона розповіла коротко, без подробиць. Олена слухала, не перебиваючи.
— Може, я таки надто різко? — спитала Ірина наприкінці.
— А ти кричала?
— Ні.
— Ображала когось?
— Ні.
— Тоді що було різкого?
Ірина провела пальцем по краю меню.
— Я не погодилася.
Олена мовчки накрила її руку своєю.
— Замовляй сирники. Тут вони добрі.
Вони гуляли до вечора. Заходили в маленькі крамниці, двічі звертали не туди, довго сміялися біля вітрини з кумедними капелюхами. Ірина кілька разів ловила себе на тому, що перевіряє телефон.
— Чекаєш дзвінка? — спитала Олена.
— Мабуть.
— Поганого?
Ірина не відповіла.
Артем подзвонив, коли їм принесли вечерю.
Вона побачила ім’я на екрані й випросталася.
— Так, слухаю.
— Привіт. Як доїхала?
Голос був звичайний. Навіть веселий. На задньому плані хтось сміявся.
— Добре. Ми гуляли весь день. А ви як?
— Майже все зробили. Я вже збираюся.
— Мама сильно втомилася?
— Та ні. Сидить із Вірою, чай п’ють.
Пауза.
— Іро, ти мала рацію.
Вона перевела погляд з Олени на вікно.
— Щодо чого?
— Щодо обіду. Віра пироги привезла. Микола — готовий шашлик, овочі. Я хліба купив. Ніхто біля плити не стояв.
— І всі наїлися?
— Ще й лишилося, — він коротко засміявся. — Мама спочатку казала, що треба хоч картоплі зварити. То Микола питає: «Ларисо, ти нас працювати кликала чи відгодовувати? Сідай уже».
Ірина усміхнулася.
— А посуд?
— Помили.
— Хто?
— Ми.
— Хто — ми, Артеме?
Він помовчав.
— Віра мила. Я витирав. Хлопці стіл розібрали, стільці занесли. Хвилин п’ятнадцять усе зайняло.
— Справді?
— Уявляєш. Мама ще почала: «Та незручно, гості ж». А Віра їй: «Ми їли? Їли. То руки не відпадуть».
Ірина тихо засміялася.
— Люблю тітку Віру.
— Вона ще спитала, чого раніше ти сама все прибирала.
Цього разу мовчала вже Ірина.
— І що ти відповів?
— Нічого путнього, — зізнався він. — Бо нічого було.
За сусіднім столиком дзенькнули келихи. Олена взяла чашку й відвернулася до вікна, даючи їй спокійно поговорити.
— Я звик, — сказав Артем. — Ти завжди погоджувалася. Я думав, тобі нормально.
— А коли я казала, що втомилася?
— Думав… усі втомилися.
Ірина опустила очі.
— Я не хотіла кидати твою маму. Я просто теж хотіла відпочити.
— Розумію. Тепер розумію. Вибач, що тиснув. І що пообіцяв за тебе.
Вона видихнула так глибоко, що сама здивувалася.
— Дякую, що сказав.
— Ти не мусиш мене одразу пробачати.
— Я зараз не про це думаю.
— А про що?
Ірина глянула на подругу, на тепле світло над столом, на вечерю, яка ще не встигла охолонути.
— Що дуже добре, що я приїхала.
— Добре, — тихо погодився Артем. — Відпочивайте. Олені привіт.
Вона поклала телефон.
— Усе гаразд? — обережно запитала подруга.
— Здається, так.
— Тоді їж. Бо я вже ледве стримуюся не спробувати твою картоплю.
Ірина посунула тарілку ближче до середини столу.
— Спробуй. Я сьогодні добра.
Того вечора вона більше не перевіряла повідомлення.
У неділю вони пішли на виставку, довго пили каву й ніяк не могли попрощатися на вокзалі.
— Наступного разу не чекатимемо стільки? — спитала Олена.
— Не чекатимемо.
— Точно?
— Коли дізнаєшся графік, одразу дзвони.
Додому Ірина повернулася пізно. Тільки відчинила двері — Артем уже вийшов у передпокій.
— Давай валізу.
— Я сама докочу.
— Знаю. Давай я.
Він забрав валізу, допоміг зняти пальто.
— Їсти будеш?
Ірина принюхалася.
— Ти щось варив?
— Суп.
— Сам?
— Ні, сусідів викликав, — усміхнувся він. — Сам. Тільки не обіцяю, що такий, як у тебе.
Вона раптом відчула, як сильно зголодніла.
— Мені не треба, як у мене. Мені треба гарячого.
За вечерею Артем розповідав про обрізані яблуні, утеплені труби й Миколу, який загубив рукавички, а знайшов їх у власній кишені. Ірина показувала фотографії.
— Це ви де?
— У дворі біля галереї.
— Гарно. Ти тут така… весела.
— Я й була весела.
Він повернув їй телефон.
— Треба нам теж кудись вибратися.
Ірина підняла брови.
— Не до мами.
— Я ще нічого не сказала.
— По обличчю бачу. У ліс поїхали б у суботу? Погуляли, потім пообідали десь.
— Хочу. Тільки прогноз подивімося.
— Подивимося.
Він налив їй чаю.
— Мама сьогодні питала, як ти відпочила. Просила вітання передати.
— Дякую.
— Каже, молодець, що з подругою зустрілася. Сама згадала, що зі своєю шкільною подругою вже пів року тільки телефоном балакає.
Ірина усміхнулася.
— То хай покличе її. Просто на чай. Без генерального прибирання.
— Я теж так сказав.
Трохи згодом вона відсунула чашку.
— Артеме, я хочу, щоб ти знав: я не проти допомагати твоїй мамі.
— Знаю.
— І справа не в тому, щоб ми тепер рахували, хто скільки тарілок помив.
— Я зрозумів.
— Мені важливо, щоб мене запитували.
Він кивнув.
— А якщо запитаю, а ти не захочеш?
Ірина подивилася на нього.
— Тоді я скажу, що не хочу.
Артем на мить замислився, потім усміхнувся краєчком рота.
— Логічно.
За кілька днів він зазирнув до кімнати з телефоном у руці.
— Іринко, мама просить у неділю машинку швейну до майстерні відвезти й борошно забрати. Я поїду зранку. Хочеш зі мною? Кави вип’ємо.
Ірина відклала книжку.
— Дякую, що питаєш. Але я на кераміку записалася.
— На що?
— На майстер-клас. Чашку ліпитиму.
— А, зрозуміло. Тоді сам з’їжджу.
Вона ще якусь мить дивилася на нього.
— Що? — спитав Артем.
— Нічого. Ти з перевезенням упораєшся?
— Там машинка, а не піаніно. Впораюся. Покажеш потім чашку?
— Якщо буде схожа на чашку.
— Якщо не буде, назвемо вазою.
Ірина засміялася.
Він вийшов, набираючи матір:
— Мамо, я сам буду. Іра має плани… Ні, все добре. Скажи краще, машинку вже склала?
Вона повернулася до книжки, але ще довго усміхалася в сторінку.
Зміни не сталися за один вечір. Артем інколи ще казав за звичкою «ми приїдемо» — і сам себе виправляв: «Я уточню в Іри». Лариса Василівна могла зітхнути, почувши відмову, але вже не телефонувала синові скаржитися.
А перед наступними великими роботами Артем попросив:
— Мамо, напиши заздалегідь, що треба зробити. І дату спершу узгодьмо з усіма.
— Та хіба я знаю, яка погода буде?
— То залишимо запасний день. Але в п’ятницю на суботу всіх не збереш.
— Раніше ж збиралися.
— Збиралися. Тільки не всім було зручно.
Лариса Василівна помовчала.
— Добре. Записуй тоді.
Ірина іноді їздила з ним, брала до чаю щось смачне й охоче допомагала. Іноді залишалася вдома. Якось у неділю Артем, уже взутий, зазирнув до вітальні:
— А ти сьогодні що робитимеш?
Вона сиділа під пледом із книжкою.
— Оце.
— Цілий день?
— Можливо.
Він кивнув на чашку на столику.
— Кави ще зробити перед тим, як піду?
— Зроби, будь ласка.
На початку грудня Артем повернувся з роботи з ноутбуком під пахвою і сів поруч із нею на диван.
— Є пропозиція.
— Слухаю.
— На зимові свята — в гори. На кілька днів. Якщо хочеш.
Ірина відклала книжку.
— Хочу.
— Тоді вибираймо. Я тут кілька будиночків подивився, але нічого не бронював.
Вона присунулася ближче.
— Покажи.
На екрані з’явився дерев’яний будиночок із великими вікнами й каміном.
— Оцей гарний, — сказала Ірина. — Тільки треба дати звірити.
— Так. Коли тобі зручно?
Вона глянула на чоловіка, потім знову на засніжені дерева на фотографії.
— Зараз подивлюся.
Артем відкрив календар і чекав.