— А ти чого так рано приперлася, невісточко? Ми ж тебе тільки на вихідних чекали.
Мар’яна зупинилася на порозі. Валіза боляче відтягувала руку, та вона навіть не подумала її поставити.
Із кухні вийшла Галина Степанівна. У стоптаних капцях. І в її, Мар’яниному, шовковому халаті.
— Добрий вечір… А ви тут що робите?
— Як це — що? За хатою дивлюся. Роман ключі залишив.
— Квіти полити?
— І квіти теж. Чого ти на мене так дивишся?
Мар’яна опустила валізу.
— Путівку скоротили. У санаторії котельню ремонтують.
— Могла б і подзвонити.
— Попередити, що повертаюся додому?
Свекруха підібгала губи.
— Ну навіщо одразу таким тоном? Я тобі щось погане зробила?
Мар’яна глянула на халат.
— Це моя річ.
— Та я після душу накинула. Не зносила ж.
Від утоми гуділи ноги. Мар’яна роззулася, залишила валізу в коридорі й пішла на кухню. За мить повернула голову до свекрухи.
— А де моя скатертина?
— Прибрала. Тільки бруд на себе збирає. Клейонку протер — і чисто.
На столі жовтіли величезні соняшники. Горнятка з відкритої полиці зникли. На їхньому місці стояли важкі глиняні миски.
— І чашки де?
— У шафі. Ти ж ними майже не користуєшся.
— Я з них щодня п’ю каву.
— То дістанеш. Господи, через чашки стільки розмов…
Мар’яна провела долонею по спинці стільця.
— Ви тут давно живете?
— Не стій над душею. Сідай, поговоримо.
— Я вас запитала.
— Відколи Роман поїхав. А що мені туди-сюди їздити? Тут і заночувала.
Мар’яна сіла, не знімаючи кардигана.
— Слухаю.
Галина Степанівна влаштувалася навпроти.
— Я вирішила до вас перебратися.
— На скільки?
— Назовсім.
Кілька секунд Мар’яна дивилася на неї, чекаючи продовження. Може, пояснення. Може, бодай невпевненого: «Як ти на це дивишся?»
Та свекруха вже розповідала:
— Далеку кімнату собі візьму. Там тихо, вікна у двір. Вам із Романом вона однаково без потреби.
— Стривайте. Ви вирішили жити тут і зараз просто повідомляєте мені?
— А як інакше? Мені на п’ятий поверх важко підійматися. Коліна крутить, серце…
— Чому ви не поговорили з нами?
— З Романом поговорила. Він не проти.
— Саме постійного проживання?
— Він сказав: «Живи, мамо». Що тут незрозумілого?
Мар’яна поклала руки на стіл.
— Тут незрозуміло, чому мене ніхто не спитав.
— Бо він твій чоловік. Чи вже й чоловік у власному домі слова не має?
— Слова має. Одноосібно поселяти когось — ні.
— Когось? — свекруха аж випросталася. — Я йому не «хтось». Я мати.
— А я його дружина. І власниця цієї квартири.
— О, почалося…
— Так, почалося. Я купила її до нашого знайомства. Працювала на двох роботах, відкладала, ремонтувала. І мені зараз пояснюють, яка кімната мені потрібна, а яка зайва.
— То ти мого сина тепер квартирантом виставляєш?
— Не перекручуйте.
— У сім’ї все спільне!
Мар’яна дістала телефон.
— Добре. Запитаємо Романа.
— Він на роботі. Не відволікай чоловіка через дурниці.
— Щойно це було рішення на все життя. Уже дурниці?
Вона ввімкнула гучний зв’язок і поклала телефон між ними.
— Мар’янко? Щось сталося? — озвався Роман.
— Я вдома.
— Як удома? Ти ж у суботу…
— Повернулася раніше. Зі мною на кухні твоя мама.
— Ага. Квіти прийшла полити?
Мар’яна підвела очі на свекруху.
— Вона тут живе. І каже, що ти дозволив їй залишитися назавжди.
— Що?
— Ромо, ти дозволяв?
У слухавці стихло. Потім грюкнули якісь двері.
— Ні. Звісно, ні. Я попросив заходити раз на три дні, поливати вазони. Мамо, ти мене чуєш?
Галина Степанівна нахилилася до телефона.
— Ромчику, ну ти ж сам казав, що мені треба допомагати!
— І допомагаю. Але про переїзд ми не говорили.
— А що я, на вулиці маю залишитися?
— У тебе є квартира.
— На п’ятому поверсі! Ти знаєш, як мені туди дертися?
— Мамо, чому ти мені цього не сказала?
— А ви слухаєте? У вас завжди робота, справи…
— Слухаю просто зараз. Але зайняти кімнату без нашого відома — це не розмова.
Свекруха відсунулася від столу.
— Ну все. Зрозуміла. Мати заважає.
— Не починай, будь ласка. Віддай Мар’яні ключі й повертайся додому. Увечері зателефоную, поговоримо спокійно.
— Ромчику…
— Мене вже кличуть. Мар’янко, тобі теж наберу. Вибач, я зараз справді не можу.
Телефон замовк.
Галина Степанівна повільно витягла носовичок.
— Виростила сина… Ночей не спала…
— Не треба, — тихо сказала Мар’яна.
— Що — не треба?
— Робити вигляд, ніби вас залишають без даху над головою.
— Тобі легко казати! Прийдеш додому — чоловік, розмови. А в мене стіни. Телевізор. І так щовечора.
Мар’яна вперше відвела погляд.
— Якщо вам самотньо, про це можна сказати.
— Щоб ви з жалю до себе покликали?
— А оселитися потай — краще?
— Я б вам готувала. Прибирала. Ви б із роботи приходили, а тут вечеря…
— Мені не потрібна вечеря ціною того, що я у власній квартирі почуваюся гостею.
Свекруха зім’яла хустинку.
— Шкода тобі кімнати. Так і скажи.
Мар’яна вже відкрила рот, але в коридорі задзвенів дзвінок.
Галина Степанівна різко підвелася.
— Я відчиню!
— Я ближче.
— Мар’яно, сиди! Це до мене!
Тепер Мар’яна точно не збиралася сидіти.
На майданчику стояла жінка з картатою валізою та двома важкими пакунками. Побачивши відчинені двері, полегшено всміхнулася.
— Добрий вечір! Я Богдана. Галя вдома?
— Вдома.
— Ой, то добре. Я з потяга, замерзла страшенно. Ліфт у вас гарний, хоч тягти не довелося…
Вона вкочувала валізу, коли з-за Мар’яниного плеча визирнула свекруха.
— Даночко… Тут трохи змінилося все.
— Що змінилося?
— Ти вийди на хвилиночку. Ми зараз…
— Куди вийди?
— Та хоч униз. На лавочку. Я зателефоную.
Богдана перестала розстібати пальто.
— Галю, я сім годин їхала. Яка лавочка?
— Не кричи ти.
— А я поки й не кричу. Я тобі вчора за два тижні заплатила. Речі з попередньої квартири забрала. Ти адресу дала? Ти сказала сьогодні приїжджати?
Мар’яна міцніше взялася за дверну ручку.
— За що заплатила?
Богдана здивовано глянула на неї.
— За кімнату.
У коридорі стало тихо.
— Ви здали мою кімнату? — Мар’яна повернулася до свекрухи. — Взяли гроші?
— Не роби таких очей. Людині пожити ніде.
— Ви. Взяли. Гроші?
— Взяла! І що? Богдана на курси приїхала, не на гулянки. У вас кімната порожня…
— Ви щойно самі збиралися в ній жити.
— Там і диван є! Умістилися б!
Богдана повільно опустила пакунки на підлогу.
— Стривайте. Я чогось не розумію. Галю, чия це квартира?
— Моя, — відповіла Мар’яна.
— А ви… не за кордоном?
— Ні.
Богдана повернулася до давньої знайомої.
— Ти ж казала, донька виїхала. Що житло тобі залишила.
Свекруха мовчала.
— Я невістка, — сказала Мар’яна. — І я нічого їй не залишала. Окрім ключа, щоб поливати квіти.
— Господи… — Богдана притиснула долоню до лоба. — Галю, ну навіщо? Ти ж знаєш, я кожну гривню рахувала.
— А що я такого зробила? — заговорила свекруха голосніше. — Усім зручно було б! Тобі дешевше, мені копійка. Їх удома не мало бути!
Мар’яна дивилася на неї, майже не впізнаючи.
— Тобто проблема тільки в тому, що я повернулася?
— Я не це сказала.
— Саме це.
Богдана підняла пакунки.
— Поверни гроші, Галю.
— Та зачекай, ми ще домовимося…
— Ні. Уже домовилися.
Свекруха глянула на Мар’яну, тоді на валізу, ніби чекала, що хтось запропонує інший вихід. Ніхто не запропонував.
Вона пішла до кімнати й повернулася з гаманцем.
Купюри довго не витягалися. Галина Степанівна розгладжувала їх на тумбочці, перекладала.
— Тут не все.
— Як не все? — Богданин голос затремтів. — Я ж учора передала.
— Ліки купила. Для тиску. Краплі…
— Скільки бракує? — спитала Мар’яна.
Свекруха назвала суму.
Мар’яна на мить заплющила очі, тоді дістала свій гаманець.
— Ось решта. Перерахуйте, будь ласка.
— Дитино, ви ж тут до чого…
— Ви теж ні до чого. Ви заплатили за житло й приїхали за домовленістю.
Богдана перерахувала гроші. Руки в неї тремтіли.
— Сходинки в поїзді ледь подолала, думала: зараз доберуся, чаю вип’ю… Галю, ми ж двадцять років знайомі.
— Я тобі зла не хотіла.
— А вийшло як?
Відповіді не було.
— Тут неподалік є невеликий готель, — Мар’яна вже шукала номер у телефоні. — Зараз уточню, чи мають місце.
Ці дві хвилини свекруха стояла, втупившись у підлогу.
— Є вільний номер, — сказала Мар’яна. — За два квартали. До скверу, потім праворуч. Вам пояснити ще раз?
— Ні, розберуся. Дякую.
Богдана підтягнула валізу до порога й озирнулася.
— Ти хоч раз подумала, що зі мною буде, якщо правда відкриється?
Галина Степанівна стиснула губи.
— Думала, люди по-людськи поставляться.
— То почала б із себе, Галю.
Ліфт зачинився. Мар’яна прикрила вхідні двері й кілька секунд тримала долоню на замку.
— Ну що, задоволена? — почулося за спиною. — Принизила мене перед знайомою.
Мар’яна повільно повернулася.
— Збирайтеся.
— Навіть поговорити не хочеш?
— Ми говорили. Ви збрехали мені про Романа. Богдані — про квартиру. Взяли чужі гроші й витратили. Про що ви хочете поговорити зараз?
— Я тобі частину віддати збиралася!
— За дозвіл пожити в моїй квартирі без мого відома?
— Не треба мене злодійкою виставляти!
— Я називаю те, що сталося. Одягайтеся, будь ласка.
Свекруха смикнула пояс халата.
— На ніч виганяєш?
— До вашого дому десять хвилин автобусом. Я проведу до зупинки.
— Роман тобі цього не пробачить.
Мар’яна відчула, як знову затремтіли пальці, й сховала руки в кишені кардигана.
— З Романом ми поговоримо самі. Зніміть мій халат. І залиште ключі.
Галина Степанівна пішла до кімнати. Звідти чулося шарудіння, грюкання шухляди, важкі зітхання.
— Усе життя для дітей… — долітало з-за дверей. — А потім і слова не скажи…
Мар’яна мовчки чекала в коридорі.
Нарешті свекруха вийшла з торбою. Кинула ключі на скляну поличку так, що Мар’яна здригнулася.
— Забирай. Не подавися своїм добром.
— Це всі?
— Ще й перевірятимеш?
— Це всі ключі?
— Усі!
Мар’яна відчинила двері.
До самого скверу вони йшли мовчки. Галина Степанівна дріботіла попереду, час від часу підсмикуючи торбу. Потім сповільнилася.
— Ти думаєш, я від доброго життя туди полізла?
Мар’яна порівнялася з нею.
— Не знаю. Ви мені нічого не розповідали.
— А що розповідати… Наді мною сусіди нові живуть. Пів року вже. Удень дитина бігає, вночі щось совають. Щойно задрімаю — гуркіт. І так до ранку.
— Ви їм казали?
— Ходила. Один раз відчинили, сказали: «Це дитина». Потім уже й дверей не відчиняли.
— Романові говорили?
— Казала, що шумно.
— Саме так? Чи що ви не спите ночами?
Галина Степанівна зупинилася, переклала торбу в іншу руку.
— Не хотіла скиглити.
Мар’яна подивилася на її втомлене обличчя. Гнів не минув, але поруч із ним з’явився жаль.
— А обманювати було легше?
Свекруха відвела очі.
— Він дав ключі. Сказав, вас обох тиждень не буде. Я прийшла, сіла на диван… Тиша. Розумієш? Просто тиша. Я першу ніч дев’ять годин проспала. Без таблеток.
— Розумію.
Галина Степанівна швидко глянула на неї.
— То чого ж ти…
— Ні. Розумію, чому ви хотіли виспатися. Не розумію, чому вирішили, що тепер можете розпоряджатися моїм домом.
Вони рушили далі.
— Можна було попросити пожити кілька днів, — сказала Мар’яна. — Домовитися. Подумати разом, що робити із сусідами.
— Ви б відмовили.
— Ви не питали.
— А якби відмовили?
Мар’яна не одразу відповіла.
— Вам було б прикро. Але це не давало б права робити все потай.
Галина Степанівна невдоволено зітхнула.
— Богдана сама зателефонувала. Жалілася, що дорого все. Я й подумала: вона тиха, акуратна. Поживе, нікому не завадить. А мені на лікаря вистачить.
— Ви їй про два тижні обіцяли. Ми мали повернутися раніше.
— Думала, там уже якось…
— Якось я проковтну? Не вижену людину з валізами?
Свекруха промовчала.
Це мовчання вдарило сильніше за всі попередні слова.
— Мені вас шкода, — тихо сказала Мар’яна. — Справді шкода. Через коліна, через недосипання. Але сьогодні я приїхала додому й мусила доводити, що маю тут право голосу. Ви хоч можете уявити, як це?
— Знову ти про своє.
Мар’яна кивнула й більше не заговорювала.
На зупинці вже стояли кілька людей. З-за повороту виїхав автобус.
Галина Степанівна почала шукати проїзний.
— Я ж не чужа вам, — сказала вона, дивлячись у торбу.
— Не чужа.
— А поводишся…
— Саме тому так боляче, Галино Степанівно.
Свекруха підняла голову, ніби хотіла щось відповісти, та автобус уже розчинив двері.
Вона взялася за поручень і стала на сходинку.
— Жорстка ти, Мар’яно. Нема в тобі родинного тепла. Постарієш — згадаєш мене.
Мар’яна лише відступила, пропускаючи інших пасажирів.
Двері зачинилися.
Додому вона поверталася повільно. Тільки тепер відчула, як сильно втомилася за дорогу й за цей вечір. Біля під’їзду дістала телефон, відкрила листування з Романом.
«Подзвони, коли звільнишся. Нам треба серйозно поговорити».
Постояти під гарячим душем, випити чаю, розпакувати валізу — усе це могло зачекати. Спершу хотілося знову впізнати власний дім.
Мар’яна зняла зі столу клейонку. Знайшла в шафі своє горнятко. Зняла шпильки з фіранок, і вони впали звичними рівними складками.
У спальні на ліжку лежав зім’ятий шовковий халат. Вона віднесла його до кошика для прання й дістала чисту постіль.
Попереду була непроста розмова з чоловіком. Про ключі. Про допомогу його матері. Про те, як не залишати близьку людину саму з її проблемами — і водночас не дозволяти їй вирішувати за всіх.
Мар’яна поставила чайник і нарешті сіла.
Тепер уже на своїй кухні.