Денис із самого ранку воював із дверима до спальні.
Спершу вони не зачинялися. Потім не відчинялися. А коли він смикнув їх утретє, так заскрипіли, що Євгенія виглянула з передпокою.
— Тільки плечем не тисни.
— Я й не збираюся.
— Минулого разу ти теж не збирався. А потім шафу від стіни віддирали.
— Тут інша система, — буркнув Денис.
Він підняв ручку, потягнув двері на себе й штовхнув біля нижньої петлі. Замок клацнув.
— Бачила?
— Бачила. Інструкцію поруч повісимо?
— Для гостей.
— Ага. «Перш ніж зайти до спальні, пройдіть коротке навчання».
На нові двері до спальні та між передпокоєм і коридором вони відкладали вже чотири місяці. Щомісяця переказували на ремонтний рахунок по дев’ять тисяч гривень. До жовтня назбирали тридцять шість.
Ремонт просувався повільно, зате без кредитів. Євгенія працювала бухгалтеркою, Денис — інженером. Заробляли обоє стабільно, але кожну велику покупку звикли планувати.
Наступної суботи мав приїхати замірник. Євгенія саме порівнювала в телефоні дверні ручки, коли задзвонили у двері.
На порозі стояла Раїса Борисівна з пакетом пиріжків.
Свекруха ніколи не приїжджала без попередження. Навіть баночку огірків привозила лише після дзвінка.
— Щось сталося? — одразу запитала Євгенія.
— А що, обов’язково має щось статися? — буркнула Раїса Борисівна, роззуваючись.
Із кімнати виглянув Денис.
— Мамо, ти без дзвінка. Звісно, ми хвилюємося.
— Тепер до рідного сина треба за три дні записуватися?
— Треба проходити, — Денис забрав у неї пакет. — Чай будеш?
На кухні Раїса Борисівна дістала контейнер із пиріжками, поставила його посеред столу й нарешті оголосила:
— Софія другого чекає.
Денис завмер із чайником у руці.
— Серйозно?
— Ні, жартую. Звісно, серйозно!
— Ой, як добре! — Євгенія усміхнулася. — А вона як? Усе гаразд?
— Лікар сказав, що все добре. Народжувати наприкінці січня.
— Мишко знає? — запитав Денис.
— Знає. Сказав, щоб брата йому народили.
— А сестру чому ні?
— Бо вона, бачите, не зможе гратися з вантажівками.
Денис розсміявся.
— Треба буде пояснити хлопцеві, що не все так просто.
Першому синові Софії нещодавно виповнилося три роки. Вона працювала адміністраторкою в стоматології, її чоловік Вадим — автомеханіком. Жили окремо, у власній двокімнатній квартирі, за яку ще виплачували іпотеку.
Пили чай, говорили про майбутнього малюка, згадували, яким Мишко був немовлям. Аж раптом Раїса Борисівна посунула чашку.
— Тепер треба думати, як їм допомагати.
— Звісно, — кивнув Денис. — Якщо щось знадобиться, допоможемо.
— Я теж так вважаю. Отже, до пологів ви могли б переказувати Софії по п’ять тисяч щомісяця. І потім ще хоча б пів року. Ну й візок купите.
Денис перестав жувати. Євгенія поклала телефон екраном донизу.
— Перепрошую, — сказала вона. — Ми що купимо?
— Візок. Я вже хороший бачила.
— А п’ять тисяч щомісяця — це на що?
— На дитину. Діти дорого обходяться, Євгеніє.
— Софія просила? — запитав Денис.
— Вона сказала, що їм доведеться себе в усьому обмежувати.
— Мамо, це не те саме.
— Вона ніколи прямо не попросить! Економитиме на собі, а мовчатиме.
Євгенія швидко порахувала.
— До пологів приблизно чотири місяці. Потім ще шість. Це п’ятдесят тисяч. А візок скільки коштує?
— Сімнадцять.
— Тобто ви пропонуєте нам витратити шістдесят сім тисяч?
— Не одразу ж, — насупилася Раїса Борисівна.
— А, частинами, — серйозно кивнув Денис. — Тоді майже задарма.
— Денисе!
— Мамо, я просто рахую.
Свекруха глянула на телефон Євгенії.
— А двері почекають.
Денис підняв брови.
— Які двері?
— Ваші. Ти ж сам казав, що відкладаєте на ремонт.
Минулого тижня мати запитувала, чому вони досі не купили нової машини. Денис пояснив, що зараз збирають на двері, і назвав суму. Тепер він глянув на Євгенію й винувато знизав плечима.
— Старі ще стоять, — продовжила Раїса Борисівна. — А ці, в коридорі, взагалі нормальні.
Вона показала на двері до передпокою. Ті від протягу повільно прочинилися.
— Бачиш? — сказав Денис. — Навіть самі ходять. Чого їх міняти?
— Не перебільшуй.
Євгенія подалася вперед.
— Раїсо Борисівно, у Софії щось трапилося? Вадим втратив роботу?
— Ні.
— Захворів?
— Та чого ти до нього причепилася?
— Я намагаюся зрозуміти, чому їм терміново потрібні наші гроші.
— Не терміново. Просто у Вадима зараз великі витрати.
— Які? — запитав Денис.
— Він майстерню розвиває.
Кілька місяців тому Вадим орендував гараж неподалік від дому. Після роботи на СТО вечорами ремонтував там машини знайомим. Клієнтів ставало більше, і тепер він мріяв про краще обладнання.
— Компресор хоче купити? — запитав Денис.
— І компресор. І підіймач. Там же ще інструменти потрібні.
Євгенія помовчала.
— Тобто гроші в нього є?
— Є, але це інші гроші.
— Які інші?
— На справу!
— А дитина — не його справа?
Денис кашлянув, ховаючи усмішку. Раїса Борисівна глянула на невістку.
— Якщо він зараз вкладеться, то потім більше зароблятиме. Хіба це погано?
— Ні, — відповіла Євгенія. — Але чому ми повинні відкладати свій ремонт, щоб він швидше розвинув бізнес?
— До чого тут ваш ремонт?
— Ви щойно сказали, що двері почекають.
Денис узяв телефон.
— Мамо, Софія взагалі знає про твій план?
— Ми розмовляли.
— Вона попросила в нас гроші й візок?
— Навіщо ти так усе подаєш?
— Значить, не попросила.
Раїса Борисівна поправила серветку біля чашки.
— Вона сказала, що їм доведеться відмовитися від моря, менше замовляти їжу, відкласти покупки. Я мати, Денисе. Я думаю наперед.
— А я запитаю в неї зараз.
— Тільки не нервуй її!
— Запитанням, чи потрібна допомога?
Він набрав сестру й увімкнув гучний зв’язок.
— Софійко, привіт. Вітаю вас! Як ти?
— Дякую! Добре, тільки Мишко зранку намагався нагодувати мене пластиліновим тортом. Каже, малюкові треба їсти.
Денис усміхнувся, потім глянув на матір.
— Слухай, а у вас із грошима все нормально?
— Так. А що?
— Мама хвилюється.
— Не втягуй мене! — прошепотіла Раїса Борисівна.
Денис прикрив долонею мікрофон.
— Уже пізно.
— Софіє, вам щось терміново потрібно? На візок, наприклад?
— Який візок? Ми вже знайшли. Хороший, уживаний, за шість тисяч.
— А решта?
— Одяг після Мишка залишився, ліжечко подруга віддасть. Денисе, що сталося?
— Нічого. Просто хотів запитати.
— На море, звісно, наступного літа не поїдемо, — продовжила Софія. — Доведеться економити. Але ми ж розуміли, коли вирішили народжувати.
Денис запевнив сестру, що вони з Євгенією раді за неї, і попрощався.
— Ну от, — сказала Раїса Борисівна. — Вона просто не хоче нікого обтяжувати.
— Добре, що ти вирішила зробити це за неї, — відповів Денис.
За сорок хвилин у двері знову подзвонили.
Софія зайшла швидко, скинула куртку й одразу звернулася до матері:
— Мамо, кому ти ще дзвонила?
— От одразу на мене!
— Денис питає про візок. Дядько Гена зранку писав Вадиму про автокрісло. Це випадково?
Денис повернувся до матері.
— І дядько Гена тут причому?
Раїса Борисівна мовчала.
Софія примружилася.
— У тебе зошит із собою?
— Який зошит? — запитала Євгенія.
— Мамин. Вона туди все записує: ліки, рецепти, кому скільки банок огірків віддати.
— І нічого не забуваю, між іншим, — сухо сказала Раїса Борисівна.
— Мамо, дай зошит.
Та неохоче дістала його із сумки. Софія перегорнула сторінки й зупинилася.
— Ось.
Угорі було написано: «Дитина Софії».
Нижче — список:
«Візочок — Денис.
Грошова допомога — Денис, 5 000 гривень щомісяця.
Автокрісло — дядько Гена.
Зимовий конверт — тітка Лідія.
Пелюшки, частина одягу — родичі».
Навпроти імені Раїси Борисівни стояло: «Плед. Готування перші дні».
Софія дочитала й підняла очі.
— Мамо, а чому Денисові майже сімдесят тисяч, а тобі плед?
Денис пирхнув. Євгенія відвернулася до вікна.
— По-перше, не сімдесят, — почервоніла свекруха. — А по-друге, хороший плед — не копійки.
— Звісно.
— Ти давно пряжу купувала? Вовна зараз дорога!
— А підіймач для Вадима ще дорожчий. Може, дядько Гена його купить, а Вадим зв’яже плед?
Євгенія не стримала сміху.
Раїса Борисівна захлопнула зошит.
— Дуже смішно. А я про вас піклуюся.
Софія сіла поруч.
— Мамо, я знаю. Але не треба піклуватися про мене чужими грошима.
— А якщо вам не вистачить?
— Тоді ми з Вадимом спочатку самі вирішуватимемо, що робити. Якщо не впораємося — попросимо.
— Раніше родина була дружнішою, — ображено сказала Раїса Борисівна.
Євгенія похитала головою.
— Якщо у Софії справді будуть труднощі, ми не відвернемося. Посидимо з Мишком, привеземо продукти, купимо щось потрібне. Гроші теж можемо обговорити.
— От бачиш! — свекруха повернулася до сина.
— Мамо, дослухай, — сказав Денис.
— Але, — продовжила Євгенія, — ми не домовлялися щомісяця утримувати чужу сім’ю, поки Вадим вкладає гроші в майстерню.
— І правильно, — одразу сказала Софія.
— Софіє!
— Мамо, я про твій список узагалі не знала. І з Вадимом через ці покупки сама сперечаюся.
Вона зітхнула.
— Я не проти майстерні. Але перед декретом хочу мати запас хоча б на кілька місяців. А він усе про підіймач говорить: мовляв, купить — і зароблятиме більше.
— То, може, поговорите ще раз? — запитав Денис.
— Поговоримо. Він не поганий, просто його понесло. У нього зараз кожна гривня в думках на гайковерт перетворюється.
— Знайомо, — кивнув Денис. — Євгенія колись запитала, навіщо мені третій шуруповерт, якщо я раз на рік поличку вішаю.
— І навіщо? — поцікавилася Софія.
— Другий був слабкий.
Євгенія засміялася.
— Бачиш? Досі не відпустило.
Раїса Борисівна поїхала додому ображена, забравши свій зошит. Софія залишилася ще ненадовго, з’їла два пиріжки й попросила Євгенію надіслати посилання на двері.
— Ми теж колись хочемо поміняти. Хоча тепер боюся щось планувати.
— Чому?
— Раптом мама вже записала наші двері на дядька Гену.
Увечері Софія розповіла все Вадиму й показала фотографію сторінки із зошита. Встигла зробити її, поки мати не забрала свої записи.
Вадим довго дивився на список.
— Виходить, я купую підіймач, а твій брат нам підгузки?
— Саме так це виглядає.
— Але я ж у Дениса нічого не просив!
— І я не просила.
— А чому твоїй мамі плед?
Софія розсміялася.
— Навіть не починай. Пряжа дорога!
Потім вони сіли рахувати. На майстерню Вадим відклав сто п’ять тисяч гривень. Підіймач разом зі встановленням забрав би більшу частину суми, а сімейний запас перед народженням дитини залишився б мізерним.
— Мені страшно без грошей про всяк випадок, — зізналася Софія. — Я ж не знаю, як усе буде після пологів.
Вадим посидів мовчки.
— Добре. А якщо шістдесят тисяч відкладемо для сім’ї? Не чіпатимемо без крайньої потреби.
— А майстерня?
— Куплю компресор. Старий уже ледве працює. Це двадцять шість тисяч. Ще дев’ятнадцять залишиться на інструменти й поточні витрати.
— А підіймач?
— До весни почекає.
Софія глянула на чоловіка.
— Ти не сердишся?
— Трохи шкода, — чесно відповів він. — Але ти маєш рацію. Давай спочатку запас зробимо.
Майстерня продовжила працювати, клієнти нікуди не зникли. Вадим поступово купував необхідне з додаткового заробітку.
За тиждень він зустрівся з Денисом.
— Уявляєш, підіймач нікуди не втік, — сказав Вадим.
— Дивно, правда?
— А твоя мама тепер думає, що я гальмую прогрес.
— Нічого. Скоро знайде іншу причину для занепокоєння.
Тим часом Денис із Євгенією повернулися до ремонту. У суботу приїхав замірник, вони вибрали двері й зробили замовлення. Дві дверні конструкції з фурнітурою, доставкою та встановленням обійшлися в 35 700 гривень. Накопичених грошей вистачило.
За три тижні приїхали майстри.
— Обережніше з дверима до спальні, — попередив Денис. — Вони перекошені.
Майстер відкрутив кріплення, смикнув двері й завмер.
— А вони у вас на чому трималися?
— На петлях? — невпевнено відповів Денис.
— Та вже ледь-ледь.
Із кухні озвалася Євгенія:
— На оптимізмі. У нас він міцний.
Історію про старі двері Раїсі Борисівні вирішили не розповідати. Денис був певен: мати сказала б, що ті ще кілька років простояли б.
Наприкінці січня Софія народила дівчинку. Її назвали Вірою.
Більшу частину сімейного резерву вдалося зберегти. Вадим працював, Софія отримала належні виплати, великих непередбачених витрат не виникло.
Денис і Євгенія самі обрали подарунок для племінниці — сертифікат до дитячого магазину на 7 500 гривень.
— Купите те, що справді потрібно, — сказала Євгенія, вручаючи його Софії.
— Дякую вам, — Софія обійняла її. — Дуже дякую.
До весни Вадим усе-таки купив підіймач, більшу частину грошей заробивши в майстерні вже після народження Віри.
Раїса Борисівна більше не показувала родичам фінансових списків. Зате зв’язала плед — великий, теплий і дуже гарний.
На першому сімейному святі після народження Віри вона розгорнула його на дивані.
— Тут, між іншим, майже два кілограми чудової пряжі.
Софія насторожилася.
— Мамо, тільки не кажи ціну.
— А що такого? Люди мають розуміти цінність ручної роботи.
Денис нахилився до Євгенії:
— Ну ось, почалося.
— Я все чую, — сказала Раїса Борисівна. — Хороша вовна зараз коштує шалені гроші.
— Мамо, — втрутилася Софія, — ми офіційно визнаємо: твій внесок був дуже серйозним.
— От бачиш!
— Особливо моральний.
Раїса Борисівна спершу насупилася, а потім сама розсміялася.
Віра спала в бабусиному пледі, Мишко віз по підлозі вантажівку, а Денис із Євгенією переглянулися. Удома на них чекали нові двері, які можна було просто відчинити й зачинити — без інструкції та боротьби.
А от скільки коштувала пряжа для пледа, родина все-таки дізналася. Раїса Борисівна подбала про це трохи пізніше.