— Дівчата, ви тільки не падайте

— Дівчата, ви тільки не падайте. Я вчора нашу Любу не впізнала!

Оксана поставила чашку біля чайника й озирнулася, перевіряючи, чи всі слухають.

— Яку Любу? — Галина підняла очі поверх окулярів.

— Нашу! Іванову!

— Вона вже десять років не Іванова, — поправила Галина. — Ти до пуття розкажи.

— Іду вчора через парк. Назустріч жінка: світле пальто, зачіска, черевички… Я ще подумала: невже в нас такі гарні жінки живуть, а я не знаю? А вона мені: «Оксанко!» Дівчата, я мало пакет не впустила!

— Та невже так змінилася?

— Ви б її очі бачили. Не пальто навіть. Очі! Пам’ятаєте, як вона раніше дивилася? Наче весь час вибачалася, що місце займає. А тут сміється, мене обіймає…

Галина відвернулася до чайника.

— Слава Богу. Хоч пожила людина.

— Зачекай, це ще не все. Вона з чоловіком приїхала.

— З італійцем?

— А з ким же! Потім у торговельному центрі їх зустріла. Високий, усміхнений, її за руку тримає. Вона пакет хоче взяти, а він не дає, щось їй каже. І дивиться на неї…

— Як?

Оксана на мить замовкла.

— Наче більше нікого довкола немає.

Саме тоді двері прочинилися.

— Можна до вас? Чи вже всі мої кісточки перемили?

Оксана охнула:

— Любко!

Жінки підхопилися з місць. Хтось обіймав гостю, хтось торкався її рукава, Галина тримала за обидві руки й усе вдивлялася в обличчя.

— Ну покажися… Господи, яка ж ти гарна.

— Та перестаньте, — Люба засміялася, але щоки порожевіли. — Я вам кави привезла. І цукерок. Оксано, допоможи, бо я зараз усе розсиплю.

На столі з’явилися пакунки, коробки й шовкові хустинки.

— Це мені? — Галина обережно розгорнула блакитну.

— Тобі. Я побачила й одразу подумала: під твої очі.

— Ти пам’ятаєш…

— А як же.

Галина притиснула хустинку до грудей. Вона надто добре пам’ятала іншу Любу — у вицвілій кофті, з мокрими ногами під столом і незмінним: «Та нічого, я переб’юся».

Колись ця дівчина приїхала в їхнє містечко відразу після весілля. Двадцятирічна, тиха, з довгою русявою косою і такою довірою до людей, що за неї ставало тривожно.

— Іван у мене серйозний, — розповідала вона тоді колегам. — Майстерню свою має. Каже, за ним не пропаду.

Іван був на п’ять років старший. Говорив упевнено, рішення ухвалював швидко. Після весілля привів молоду дружину в будинок, де жили його мати й старша сестра.

Уже першого вечора Тамара Петрівна провела долонею по кухонному столу й сказала:

— У нас порядок простий: кожен робить своє. Іван гроші заробляє, ми дім тримаємо. Ти тепер теж не гостя.

— Я розумію, — кивнула Люба.

— От і добре. Бо деякі молоді тільки вміють перед дзеркалом стояти.

Люба не стояла. Вставала раніше за всіх, училася, де що лежить, як любить свекруха, що їсть чоловік.

Та вгодити не вдавалося.

— Любо, ти борщ солила? — питала Світлана.

— Солила.

— А пробувала?

Люба брала ложку, куштувала.

— Мені наче нормально.

— Тобі нормально, а Іван таке їсти не любить.

Увечері вона наважилася запитати чоловіка:

— Тобі справді не сподобався борщ?

— Нормальний борщ.

— То чому ти промовчав, коли Світлана…

— Любо, тільки не починай. Через суп іще сваритися.

Вона замовкла.

Трохи згодом заговорила про університет. Сіла поруч на край ліжка, розгорнула папірець з умовами вступу.

— Я дізналася. Можна на заочне. На роботі буду, вдома все встигатиму. Тільки на сесію…

— Нащо?

— Як нащо? Вища освіта. Я могла б потім головним бухгалтером працювати.

Іван навіть не взяв папірець.

— Нам зараз сарай перекривати треба, а не твоє навчання оплачувати.

— Я ж сама зароблятиму.

— А твої гроші не сімейні?

— Сімейні. Але я думала…

— От і не думай дурниць. Коледж закінчила — вистачить.

Уранці Люба заховала папірець у шухляду. Через кілька років знайшла його під старими квитанціями й довго не могла згадати, чому так берегла.

Працювала вона сумлінно. Брала чужі термінові звіти, підміняла колег, не скаржилася на втому. А в день зарплати поспішала додому: Іван не любив чекати.

— Скільки цього разу?

Люба клала гроші на стіл. Він перераховував.

— Премії не було?

— Не було.

— А Оксані дали?

— Вона за сумісництво отримала.

— Треба й тобі брати. Зайві гроші не завадять.

Одного разу Люба затримала в руці кілька купюр.

— Я хотіла на черевики лишити.

Іван підняв голову:

— А ці що?

— Промокають.

— Підклею. Неси.

Він підклеїв. До першого дощу.

Галина застала Любу в кабінеті раніше за всіх: та сиділа біля батареї й сушила шкарпетки, раз у раз поглядаючи на двері.

— Господи, дитино…

Люба сіпнулася, сховала ноги під стілець.

— Я зараз. Тут ніхто не бачив.

— Та не в тому річ! Чого ти собі взуття не купиш?

— Ми на машину збираємо.

— Ви збираєте, а ноги мокрі в тебе.

— Галино Василівно, не треба…

— Любочко, ти ж працюєш. Щодня сюди ходиш. Невже ти на чоботи не заробила?

Люба дивилася на свої руки.

— Іван каже, ще можна походити.

Галина хотіла відповісти різко, та побачила, як у тієї затремтіло підборіддя. Мовчки дістала з шафи свої запасні шкарпетки.

— На. Вдягни поки що.

Удома запитувати про щось для себе ставало дедалі важче.

Коли колеги подарували їй крем і парфуми, вона несла пакунок обережно, ніби щось крихке. Ввечері нанесла краплю на зап’ясток.

Іван зморщив носа:

— Чим це пахне?

— Дівчата подарували.

— Краще б щось потрібне купили.

— Мені подобається.

Він здивовано глянув на неї.

— А перед ким ти надушуватися зібралася?

Люба повільно опустила руку.

— Перед собою, Іване.

— Ну так, більше ж робити нема чого.

Наступного ранку вона поставила флакон у найдальший кут шафи.

Дітей у них не було. Про це Тамара Петрівна нагадувала нібито ненароком.

— Он у сусідки вже друге онуча. А в нас у хаті тихо, як у неживій.

Одного вечора Люба поклала перед чоловіком номер лікаря.

— Нам треба разом сходити.

— Куди це?

— На обстеження.

— Тобі треба — ти й ходи.

— Лікар сказав, обом.

— Я здоровий.

— Ти ж не перевірявся.

Іван відсунув папірець.

— Я сказав: зі мною все нормально. Не вигадуй.

Люба прибрала номер зі столу. В сусідній кімнаті працював телевізор, свекруха кликала перебрати квасолю. Розмова закінчилася.

Так минуло п’ятнадцять років.

Іван купив машину. Потім знадобилася нова гума. Потім ремонт гаража. На Любині черевики слушного часу так і не настало.

Вона вже рідко піднімала голову, коли хтось заходив до бухгалтерії. Та одного осіннього дня знайомий голос змусив її усміхнутися.

— Ну що, мої красуні, без мене тут пилом не припали?

— Тітко Поліно!

Колишня прибиральниця стояла на порозі з коробкою печива. Три роки тому її проводжали до Італії зі сльозами, а тепер вона сама обіймала всіх і сміялася.

— Та ви ж молодша за нас! — вигукнула Оксана. — Що ви там із собою зробили?

— Почала спати ночами. І перестала кожну витрачену на себе копійку оплакувати.

За чаєм Поліна розповідала про роботу, дітей, море, яке вперше побачила зблизька.

— То що, там зовсім не важко? — спитала Галина.

— Важко. Я вам казок не розказуватиму. Мови не знала, додому хотілося так, що подушку кусала. І люди різні трапляються. Але в мене тепер є вихідний. Розумієте? Мій день. Хочу — сплю, хочу — гуляю.

Люба підняла очі.

— І ніхто не дорікає?

Поліна перестала усміхатися.

— А за що, дитино?

— Ну… Що сидите. Нічого не робите.

— Я своє зробила. Тепер відпочиваю.

Люба кивнула й почала збирати зі столу чашки, хоча чай іще не допили.

Поліна легенько торкнула її за руку.

— Та сядь ти. Побудь із нами.

Ці прості слова чомусь забралися під самісіньке серце.

Увечері все було як завжди.

— Картоплю треба перебрати, — сказала свекруха замість привітання.

— Вечеря де? — гукнув Іван.

— Зараз розігрію.

— І сорочку мені на завтра приготуй.

Люба поставила перед ним тарілку й не пішла до плити.

— Іване, а ти хоч раз питав, як у мене день минув?

Він завмер із ложкою.

— Що?

— Як я. Чи втомилася. Чи болить у мене щось.

— А ти скажи, якщо болить. Я вгадувати маю?

— Не маєш.

— То в чому справа?

Вона похитала головою:

— Уже ні в чому.

Тієї ночі Люба не спала. Слухала чоловікове хропіння й згадувала не великі образи, а дрібниці: мокрі шкарпетки на батареї, захований флакон, папірець про вступ.

Під ранок тихо сіла на ліжку.

— Я так більше не хочу, — сказала в темряву.

Іван перевернувся на другий бік.

До Поліни вона прийшла наступного дня.

— Тітко Поліно, ви можете мені допомогти?

Та відразу відсунула чашку.

— Сідай. Що сталося?

— Я хочу поїхати.

— Іван знає?

— Ні.

— А ти сама розумієш, на що зважуєшся? Це не відпустка. Там працювати доведеться, мову вчити. Я поруч буду, але твого життя за тебе не влаштую.

— Я знаю.

— І страшно буде.

Люба потерла змерзлі пальці.

— Мені й тут страшно. Тільки тут я вже знаю, що буде завтра.

Поліна довго дивилася на неї, а тоді дістала записник.

— Добре. Давай почнемо з документів.

Наступні тижні Люба жила ніби у двох різних світах. В одному варила борщ, здавала звіти й вислуховувала зауваження. В іншому — збирала довідки, з’ясовувала умови роботи й рахувала гроші на дорогу.

Коли принесла заяву на звільнення, Галина зачинила двері кабінету.

— Ти певна?

— Ні, — чесно відповіла Люба. — Я щоночі думаю, що дурницю роблю.

— Можеш лишитися в мене на якийсь час. Не обов’язково відразу так далеко.

Люба обійняла її.

— Дякую. Але я поїду. Поки ще можу.

Того ж вечора вона поклала перед Іваном копію заяви про розлучення.

Він прочитав раз. Потім удруге.

— Це що за жарти?

— Не жарти.

— Куди ти зібралася?

— До Італії. Працювати.

На голос прийшли мати й сестра.

— Ти що надумала? — Тамара Петрівна схопила папір. — П’ятнадцять років жила на всьому готовому, а тепер…

— Мамо, зачекай, — перебив Іван. — Нехай пояснить.

Люба вперше не стала пояснювати, скільки років працювала й куди віддавала зарплату.

— Я йду, Іване.

— А мене ти спитала?

— Я тобі кажу.

Він підвівся.

— Та кому ти там потрібна? Без мови, без грошей. Тобі тридцять п’ять, Любо. Не сімнадцять.

— Я пам’ятаю, скільки мені років.

— Підлоги митимеш!

— Якщо треба, митиму.

— І через пів року приповзеш назад.

Вона пішла до кімнати й дістала стару дорожню сумку. Руки слухалися погано, замок заїдав.

Світлана стала у дверях:

— Ти хоч розумієш, що робиш? Думаєш, тебе там принц чекає?

— Ні, Світлано. Робота.

Коли Люба вийшла у двір, Іван гукнув услід:

— Назад не прийму! Чуєш?

Вона зупинилася біля хвіртки, міцніше стиснула ручку сумки.

— Чую.

І пішла.

В автобусі її почало трусити. Вона сиділа, притиснувши сумку до колін, і не могла розстебнути кишеню, щоб дістати воду.

Сусідка мовчки простягнула їй свою пляшку.

— Далеко їдете?

— Далеко.

— Вперше?

Люба кивнула. А тоді відвернулася до вікна, бо сльози вже неможливо було стримати.

В Італії вона кілька разів майже повірила Іванові.

Не розуміла, що говорять у магазині. Боялася загубитися. Увечері в Поліниній кімнаті сиділа над словником, а перед очима стояв знайомий двір.

— Може, я не впораюся, — прошепотіла одного разу.

Поліна поклала поруч два бутерброди.

— Сьогодні ти просто втомилася. Поїж. А вирішувати, чи впораєшся, завтра будемо.

За кілька тижнів знайшлася робота в передмісті Флоренції. Літній синьйорі Ребеці потрібна була допомога в домі й людина поруч.

На першу зустріч Люба прийшла з вивченими фразами й забула їх усі, щойно переступила поріг.

— Я… працювати… добре, — насилу вимовила вона італійською.

Ребека щось відповіла. Люба розгублено глянула на Поліну.

— Каже, спершу сядь. Ти так зблідла, ніби іспит складати прийшла.

Колишня вчителька літератури говорила повільно, показувала кімнати, терпляче повторювала незрозуміле.

Коли дійшли до невеликої світлої спальні, Люба запитала:

— Це… мені?

— Тобі.

— Одній?

Ребека здивувалася, потім усміхнулася й кивнула.

Того вечора Люба вперше за багато років зачинила двері кімнати й не стала прислухатися, чи не кличуть її з кухні.

Працювала вона старанно. Навіть занадто.

Одного ранку Ребека застала її за миттям уже чистих вікон.

— Любо, ми сьогодні гуляти йдемо.

— Я закінчу.

— Учора закінчила.

— Тут лишилося…

Ребека забрала ганчірку, поставила відро в куток і подала їй кофту.

За кілька місяців вони вже могли розмовляти без Поліни. Щовечора Ребека сідала з Любою за стіл, розкривала книжку й просила читати вголос.

— Я погано вимовляю.

— Тому й читаємо.

— Ви втомилися.

— Я сорок років дітей учила. Ти думаєш, мене одним неправильним словом налякаєш?

Люба сміялася й починала спочатку.

Вона навчилася замовляти каву, купувати квитки, розуміти жарти. А одного дня, отримавши зарплату, перерахувала гроші й завмерла.

Ребека помітила:

— Щось не так?

— Усе так.

— То чому ти така?

Люба зніяковіла.

— Я просто не звикла, що вони в мене залишаються.

Ребека нічого не сказала. Лише злегка стиснула її плече.

До перукарні Люба йти не хотіла.

— Мені тільки підрівняти.

— А тобі самій чого хочеться? — запитала Ребека.

— Не знаю.

— Тоді не поспішай. Подивися.

Майстер показав кілька зачісок. Люба довго вагалася, а потім торкнула пальцем фотографію.

Після стрижки вона дивилася в дзеркало мовчки.

— Не подобається? — занепокоїлася Ребека.

— Подобається.

— Тоді чому плачеш?

Люба торкнулася коротшого пасма біля щоки.

— Я думала, це вже не для мене.

Пізніше вони вибирали сукню. Люба звично потягнулася до темної, вільної, але Ребека подала світлу.

— Приміряй. Купувати ніхто не змушує.

За фіранкою довго було тихо.

— Любо?

— Зараз.

Вона вийшла, тримаючись за край спідниці.

— Не занадто?

— Тобі зручно?

— Так.

— Тобі подобається?

Люба подивилася на себе ще раз. Випросталася.

— Дуже.

Марко почав приїздити частіше непомітно. Спочатку навідував тітку раз на місяць, потім щотижня. То привозив фрукти, то знаходив якусь справу в саду.

Ребека одного разу не витримала:

— У тебе, здається, вихідний?

— Так.

— А інших занять, крім мого крана, немає?

— Він капає.

— Учора сантехнік полагодив.

Марко кашлянув. Люба відвернулася, ховаючи усмішку.

За вечерею вони говорили про все потроху. Про його пацієнтів — без імен і зайвих подробиць. Про її роботу в бухгалтерії. Про село, де вона виросла.

— Ти сумуєш? — запитав він якось.

— За деким. Не за всім.

Він не став розпитувати. І саме за це вона була вдячна.

Коли Марко запросив її на прогулянку, Люба спершу подумала, що не так зрозуміла.

— І Ребека піде?

З кухні долинуло:

— Ребека залишиться вдома. В неї книжка цікава.

Марко розсміявся.

— Я тебе запрошую, Любо. Якщо ти хочеш.

Вона розгубилася від цього простого «якщо».

— Хочу.

Та довіритися виявилося важче, ніж піти з ним гуляти.

Одного вечора Люба все ж розповіла про шлюб. Говорила уривками, зупинялася, сердилася на себе за сльози.

— Вибач. Не знаю, навіщо я це…

— Не вибачайся.

— Я п’ятнадцять років так жила. Ти, мабуть, думаєш…

— Що?

— Що зі мною щось не так.

Марко посунувся ближче.

— Я думаю, як тобі було важко піти.

Вона підняла на нього очі.

— Ти справді так думаєш?

— Так.

Він узяв її за руку, але не потягнув до себе — просто тримав.

— Мені добре з тобою, Любо. Я хочу, щоб і тобі зі мною було добре. Не треба поспішати.

Після розлучення вона довго звикала, що може сама вирішувати. А поруч із Марко вчилася говорити вголос, чого хоче, що не подобається, коли страшно.

Іноді він питав:

— Чому ти відразу погодилася? Ти ж не хотіла їхати.

Вона знітилася:

— Звідки ти знаєш?

— Ти всю дорогу мовчала.

— Я думала, ти образишся.

— На те, що ти втомилася?

Люба зітхала. Потім училася відповідати чесно.

За рік після знайомства Марко зробив їй пропозицію. Так хвилювався, що спочатку відкрив коробочку до себе.

Люба засміялася крізь сльози.

— Ти мені покажеш?

— Так. Звичайно. Я мав підготувати промову…

— Не треба промови.

— Вийдеш за мене?

— Так.

Весілля зіграли в саду Ребеки. Було небагато людей, зате Поліна встигла обійняти наречену разів десять.

— Ну що, страшно було?

— Було.

— А зараз?

Люба глянула на Марко, який намагався розібратися з подарованим українським рушником.

— Зараз добре.

Ребека плакала й запевняла всіх, що це від вітру.

І ось минуло десять років від того дня, коли Люба вийшла за хвіртку зі старою сумкою.

У знайомій бухгалтерії давно охолола кава. Жінки роздивлялися фотографії в її телефоні.

— Це Ребека зараз? — перепитала Галина. — Та вона зовсім не змінилася!

— Спробувала б я їй сказати інакше. Вона вам вітання передавала. І веліла перевірити, чи я не забула привезти каву.

— А це весілля? Покажи ближче!

Оксана взяла телефон, примружилася.

— Любко, ти тут така… Ну просто…

— Щаслива, — підказала Галина.

— Так. Оце слово.

Люба всміхнулася.

— Я довго на ці фотографії дивилася й не вірила, що це зі мною.

Галина накрила її руку своєю.

— Шкода тільки тих років.

Люба помовчала.

— Шкода, — погодилася вона. — Але добре, що я тоді поїхала. Дуже добре.

Новина про її повернення, звісно, дійшла й до Івана.

Наступного дня Оксана не втрималася й переказала розмову, яку почула від спільного знайомого.

— Тільки ти не бери близько до серця.

Люба відклала чашку.

— Що сталося?

— Твій колишній каже, що все це показуха. Що ти грошей позичила, вбралася й приїхала його увагу привертати.

У кабінеті стало тихо.

— І ще… — Оксана ніяково повела плечима. — Що назад тебе не прийме. Мовляв, дарма стараєшся.

Люба кілька секунд дивилася на неї. Потім перепитала:

— Назад?

Оксана кивнула.

І Люба засміялася. Спершу тихо, майже недовірливо, а потім так щиро, що Галина теж усміхнулася.

— Він це серйозно?

— Абсолютно.

Люба витерла сльозинку в кутику ока.

— Господи… А я ж навіть не знала, що мені досі туди треба.

За вікном хтось коротко посигналив. Люба підійшла ближче.

Біля воріт стояв Марко. В одній руці тримав невеликий букет польових квітів, другою помахав їй.

Задзвонив телефон.

— Я зарано? — запитав він.

— Ні. Ми тут просто ніяк не наговоримося.

— Не поспішай. Я почекаю.

— Ти вже пообідав?

— Ні. Думав, підемо разом. Покажеш мені те місце, про яке розповідала?

— Покажу.

— Усе добре?

Люба дивилася на нього крізь шибку. На квіти, трохи зім’яті в його руці. На знайому усмішку.

— Так, Марко. Усе добре. Я зараз вийду.

Вона обійняла подруг, пообіцяла ще зайти й на порозі озирнулася.

— Дякую вам.

— За що, Любочко?

— За шкарпетки, Галино Василівно. За чай. За те, що питали, як я.

Галина стиснула губи й махнула рукою:

— Іди вже. Бо знову плакатиму.

Надворі Марко подав їй квіти й узяв сумку.

— Важка?

— Ні, я сама можу.

— Знаю, що можеш.

Він поцілував її в щоку й простягнув руку. Люба вклала в неї свою.

Вони рушили до центру, повз знайомі будинки. На перехресті Марко запитально глянув на неї:

— Куди тепер?

Люба на мить зупинилася. Праворуч була дорога на околицю, до старого Іванового будинку. Ліворуч — парк, кав’ярні й вулиця, якою вона хотіла провести чоловіка.

— Сюди, — сказала вона й усміхнулася.

І вони пішли далі.

Залишити коментар